Під Савур-могилою - Андрій Хімко
Але Ромодановський, Самойлович і царська компанія обманули і Ханенка, і Січ, вчинивши вибори Самойловича в Переяславі, а не на Росаві. У виборах брали участь десять чільців правобережних полків, але ні Дорошенко, ні січовики на раду не прибули і виборів дійсними не визнали.
«Цар і його лакизи люблять обіцяти вигідне нашому поспольству, а чинять протилежне й вигідне собі»,— відписали Ромодановському й Самойловичу запорожці в листі.
На нещастя січовиків, ще взимі в Самарську паланку із донцями й Сірковими побратимами Фролом Мінаєм та Іваном Міуським вернувся лжецаревич Симеон, і саме тоді у Січі почалася занесена з Кам'янця-Подільського гендлярем-козаком чума, що звалила Шкуринський і Батуринський курені.
Це був молодий ще, хоч і рослий хлопець, довголиций, смаглявий, досить вродливий, неговіркий, з переляком у чорних очах і геть нещасний. На тілі в нього, як показали Сіркові, дійсно були якісь знаки: орел, дві шаблі і вінець, які надавали його смагляво-білому тілу чогось святебного. Сірко бачив подібне у Турухані в коряків... Ошатнений він був у досить обтіпаний і побляклий, підбитий лисицями каптанчик, взутий у вовчужні чоботи, на голові мав трохи завелику на нього вовняну шапку, підбиту якимось хутром. Під каптанцем була шовково-малинова, вишита заполочною низзю перкалева сорочка і вишитий по габі безрукавий підбитий хутром кептарик. Достеменно такий одяг Сірко бачив колись у Рашкові й Сучаві.
Слухаючи побратимів-отаманів і рядових донців, бо Симеон мовчав, Сірко із жалобою думав про людську долю, про приречених з отаких літ іти в кривій колії. Його охоплював жаль до підлітка, голодного й стомленого, і він повів прибулих у Кіш. А там, підгодувавши гостей, закликав у канцелярію січових значкових на розмову з царевичем.
І після розмови нічого не прояснилося Сіркові. Симеон твердив, що є сином царя, що його хотіла звести мачуха-цариця, як зведе ще його братів Федора та Іоанна, і просив не видавати його боярам, а допомогти перебратися до польського короля, хоч і католикоса, але людяного і не ката. Сірко зрозумів, що Симеон непогано вишколений і кимось хворобливо зачаклований, що він син Олексія, хоч тому було б тепер лише десять літ, а цей мав уже певних п'ятнадцять. Була зрозумілою і причина, чому цариця хоче звести його братів: щоб очистити шлях до царського трону своєму синові Петрові, гріховному й нечистому. Відбулася ця розмова в присутності Самойловичевого посла Антона Зуба.
Відтоді Симеон зимував у Коші, скільки не вимагали його видати цар і Самойлович. Січовики, шануючи звичаї, нізащо не згоджувалися віддати їм його і інших разінців. Сірко гризся і подіями з виборами, і лжецаревичем, потроху здоюючи ними гетьмана і царя добрами та набоями. Спасінням для юнака-самозванця була і чума в Січі, що смертельно лякала послів: за всю зиму вони сюди не навідувалися.
Роздумуючи про нове становище в Україні, Сірко доходив висновку, що, пообіцявши не воювати проти Московії, він зробився співучасником царських намірів і жадань, по суті став приреченцем у закутті, з якого немає жодного виходу. Але ж приречений не тільки він, приречені й турчини, орда, ляхи; ослаблюючи й знищуючи себе у двобоях, вони підсилюють Московію, хоч того й не бажають. І рада для Січі була єдина: борючись із людоловством, забувши за Переяславські, Гадяцькі, Глухівські, Андрусівські та всі інші домови, тепер нереальні, ставати в поміч цареві при його домаганні піддання всієї України і боронити при тому хоча б непідлеглість запорозьких земель та решток козацьких вольностей.
«А так, іншого не дано! — міряв Сірко в гризоті й заклопоті з кута в куток канцелярію Коша.— А ще при нових Переяславських статтях: „Козакам іти в поміч московським стрільцям проти ворогів і не допомагати нікому без дозволу царя. Їхні посли без царського запрошення й згоди не допускаються вирішувати суто свої справи!“» Сподіватись на щось повністю незалежне в Україні стало маревно. І Сірко вирішив бити в тулумбаси, стріляти з мортир та гаківниць для всіх паланників і гніздюків по запорозьких волостях на Вальну раду, а на ній викласти січовій масі про становисько, що склалося, і вирішити поведінку Січі та волості на подальше.
Вальна рада, як надзвичайна, зібралася в кінці березоля на просторому січовому тирлищі-стрільбищі, яке не вміщало всіх присутніх, тому було виставлено зусібіч оповісників-кликунів, які мали доводити до значковитих та кошового сказане козаками в закуттях і, навпаки, сказане значковими рядовичам. Започата у Великопісну неділю довгою оглядового промовою Сірка по ранньому молебні й сніданку, з перервою на обід, вона закінчилася аж під вечір, хоч і проходила впорядковано, налагоджено, без ворохоб, заворух, бурди та бузи.
Рада вирішила: «Цар і гетьман — самі по собі, а Січ і Запороги — самі по собі; січові потуги будуть допомагати ляхам, гетьманцям Самойловича, не визнаючи його гетьманом, і царським стрільцям об'єднувати всі українські землі і люд в одну державу та боротися до скону з людоловами-аґарянами; січові когорти під чільством Сірка негайно почнуть посудитися на воді і в степу в цілорічний похід на орду й турчина; наказним кошовим у Січі лишається Лукаш Андрієвич; царевича Симеона Січ по покону буде й надалі охороняти, шанувати й вишколювати, як збіглого від боярських катувань молодика; Кіш вимагатиме повторних виборів гетьмана над всіма українськими землями замість „пристосуванця й корисника“ Самойловича; Січ осуджує воєводу Ромодановського, який наполіг на виборах гетьмана в Переяславі, а не на Росаві, чим позбавив Дорошенка можливості бути обраним та відкинутим від турчинів і орди».
Присутні на Вальній раді царські посли й дознавачі: піддячий Василь Чадуй і окольничий Семен Щиголь навіть заїкнутися про самозванця не змогли, бо козацька маса, шануючи покони, вірила, що Симеон є царевичем, а із зачитаного на раді гетьманового листа з вимогою видати «вора» кепкувала, глузувала й знущалася та проклинала бояр так, що цареві й гетьманові посли не могли терпіти і втекли до грецької гостинної хати. Сам Симеон написав листа «лакизі-дурневі й
