Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

(За деякими іноземними джерелами на тім суді цар Дмитрій сам оспорював Шуйського і викрив його у наклепі — говорив, як свідчитимуть іноземці, з таким мистецтвом і розумом, що весь Собор був зело подивований і повірив Дмитрію, а не Шуйському, смертний вирок якому був підтверджений вдруге.)

На 25 червня було призначено виконання вироку.

Шуйського привезли на Лобне місце, на плаху — все, кінець!

Народ чекав видовиська — як князеві будуть відрубувати голову. Це завжди цікавить народ, у якого так мало в житті трапляється видовиськ. (Театрів, цирків, засідань різних рад тоді не було, та їх і не було чим транслювати для всіх.)

Отож, Шуйського із зв’язаними руками звели на ешафот.

Вже була йому прочитана сказка — себто оголошення провини.

Уже приречений попрощався з народом, заявивши, що помирає за правду, за віру і народ християнський. (Говорив, казатимуть свідки, спокійно і навіть велемовно.)

Уже його поставили біля плахи на коліна.

Уже поклали його голову на плаху (відкотивши з шиї комір, де має цюкнути сокира).

Уже кат взявся за сокиру і почав її піднімати над приреченим, цілячись йому в оголену шию, на якій билася синя жилка — удар, звичне для ката діло, — і відрубана голова із стукотом впаде з плахи, і все буде кінчено. І коли б все так і сталося, як і мало б статися, у царя Дмитрія поменшало б на одного впертого ворога, а майбутні змовники позбулися б свого заводія. Можливо, тоді і змови 17 травня — що її організує Шуйський, — не було б. Як не було б і перевороту, і цар Дмитрій уцілів би на троні. Ще й життя б собі зберіг.

І це сталося усього лише за мить, як кат, гекнувши, опустив би свою гостро відточену сокиру на шию Шуйському, якому вже була зачитана сказка і який уже попрощався з народом.

Отож, кат уже заніс угору сокиру. Лишилося тільки опустити її — змиг ока — на шию приреченому.

І в цей час...

Справді, як у казці сталося те, що нині називають хепі- ендом — щасливим кінцем.

Воістину щасливий для приреченого, доленосний, такий, що трапляється лише в одного з тисячі приречених...

Як уже кат заніс сокиру, приготувавшись гекнути й опустити її на шию засудженому (бачив, як на тій дряблій шиї, наче куряча шкіра, билась сполошено синя жилка), як...

Як до ешафота чи не галопом-алюром примчав вершник, посланець царя.

— Стійте!!! — крикнув голосно і владно. — Іменем царя-государя — спиніться!..

Кат з шумом передихнув і, повільно опустивши свою жахливу сокиряку, поставив її біля плахи — на гострому лезі заграли сонячні зайчики.

Гонець, сидячи на коні, зачитав царське помилування.

Смертна кара князеві Шуйському замінялася засланням у містечко (неподалік Москви) Галич, але маєток Шуйських переходив до державної скарбниці. А втім, що значить втрата якогось там маєтку, коли збережено життя!

Мине тиждень, і, вінчаючись на царство, Дмитрій Іванович оголосить прощення всім опальним (амністує їх).

Всі заслані могли повертатися до своїх постійних місць проживання.

Повернулися і Шуйські — а втім, вони ще й доїхати до місць заслання на той час не встигли.

Шуйським повелінням царя Дмитрія було повернуто боярство, що його раніше відібрав Земський собор, і всі їхні вотчини. А Василію Івановичу — і всі його попередні посади — справді, хепі-енд, казка, адже в Московському царстві покараних ніколи не милували, а смертну кару завжди охоче виконували — ні сокир, ні плах там ніколи не бракувало.

Шуйський повернувся до Москви знову боярином, оклигав, отямився від пережитого і, роздивившись, що та як, поспілкувавшись із вірними людьми, одразу ж відновив свої інтриги.

Проти свого рятівника.

Ба навіть почав готувати змову, маючи на меті, вбивши царя Дмитрія, вчинити державний переворот.

Проти свого рятівника.

Тільки тепер він уже діяв обережніше і готував переворот більш надійніше, не з кондачка, старанніше й акуратніше. І царська влада Дмитрія Івановича, а з ним і його життя повисли на волосині...

Потім казатимуть (як усе зчиниться, і Дмитрій втратить не лише владу, а й життя): щоб знав, як прощати ворога. Російські царі нікого й ніколи не прощали — навіть невинних знищували (один Грозний чого вартий!) — так, на всякий, як кажуть, пожежний випадок.

Дмитрій Іванович проявив не лише м’якосердість та великодушність, а й м’якотілість, забувши, що при владі у Москві можуть бути лише жорстокі, безжалісні правителі, яких усі бояться як вогню, адже в Москві споконвіку главенствував не закон, а воля диктатора. (Чим більший самодур виявлявся біля державного керма, тим краще, на більшу користь це йшло Московії.)

Цар Дмитрій хотів запровадити у Москві дрімучій європейське правило, де головою всьому мав бути закон, де правителя ніхто не мав боятися, а сам правитель мав бути правдивим і дотримуватися демократії. Та й добрим Дмитрій був за своєю натурою, не злим, умів прощати людям. І до всього ж не хотів починати своє царювання з пролиття крові. І за це поплатився життям. Бо на Русі споконвіку на добро відповідали здебільшого злом, а того, хто тебе рятував, запросто відправляли на плаху.

Не врахував цього цар Дмитрій і поплатився за це 17 травня 1606 року.

Тим більше, князь Шуйський, порятований ним од вірної загибелі, добро не вмів цінувати, вважаючи це чимось несуттєвим, таким, що плутається між ногами у великій грі, тож і відповів на добро, йому виявлене, — злом. Та й злопам’ятним він був — на відміну від свого рятівника. Тому й відправив свого рятівника на плаху.

На ту плаху, од якої його і врятував цар Дмитрій Іванович.

А втім, хто на що здатний, той тим і