Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

Стрімкий, нищівний, непоправимий. Після дев’яти днів її царського весілля... Хто б міг подумати, хто б міг передбачити.

Цар Дмитрій спав у неї під боком, пригрівшись, притулився до неї, усім тілом своїм вбираючи в себе її тіло, і мирно посопував.

Скільки його не застерігали (один Басманов як старався) — все марно. Не вірив, вважав таких розповсюджувачів чуток панікерами і ледь чи не ворогами. А тому про якусь змову, що буцімто готується проти нього в Москві, і слухати не хотів. Веселився, як перед погибеллю. І він її врешті-решт діждався.

Десь за зубчатими кремлівськими стінами ось-ось мало зійти сонце й засвітити на землі білий день — тільки вже не для нього, не для царя Дмитрія Івановича.

Надходив ранок 17 травня 1606 року, спливали останні миті їхнього безтурботного щастя, що пливло й веселилося у Кремлі в любові, радощах, танцях і співах, в юнацькій безжурності. Коли вдарить набат, Дмитрій схопиться першим і прожогом вибіжить із спочивальні, з поквапу навіть не мовивши до неї жодного слова і не попрощавшись з нею, вибіжить — навіки.

А поки що спливали останні хвилини її царювання і їхніх молодих забавок, їхнього хмільного закохання, після якого надійде гірке похмілля. В ту мить, як вона ще додивлялася останні безпечні сни у нього під боком, бояри на чолі з Василієм Шуйським вже вийшли на лови... І ловитва їхня буде для них успішною...

Отож, в суботу 17 травня відбулося у Москві те, що польські джерела назвуть «злощасним бунтом», а руські літописці — «убиением Растригиным», себто убивством царя, законно вінчаного на царство, Дмитрія Івановича, якого одні вважали істинним сином царя Грозного, а інші — самозванцем...

Цар Дмитрій Іванович того ранку, коли ще й на світ не зазоріло, вдарив набат у столиці і коли з усіх боків до Кремля понеслися люди з криками «У город! В город!! Горить город!!!» (кричали, горло дерли, хоч ніде ніякої пожежі й не видно було; ні диму, ні вогню — навіть знаку на буйство вогню) і стрілецька охорона царя та придана їй «німецька» були швидко розсіяні, сам цар був зненацька застуканий у покоях цариці...

Ще відчуваючи звабливе і солодке тепло тіла коханої жінки, пружного, м’якого і спокусливого, Дмитрій Іванович, як куля з пищалі, вилетів з покоїв цариці. Дорога була кожна хвилина, хоча поспішність, якою б вона не була — це він теж відчув, — уже мало чим могла зарадити.

Не затихаючи й на мить, бемкали й бемкали над Москвою дзвони, і Дмитрій тоді ще встиг подумати: біда загрожує не так йому, як Москві, і треба щось негайно робити, аби врятувати столицю. І тільки як уже вибіг з покоїв цариці, то збагнув: біда загрожує не Москві, а йому особисто, що дзвони своїм бемканням, набатом, який рвав душу, накликали біду на нього.

Як свідчитиме капітан Жак Маржерет, спочатку був «убитий в галереї проти покоїв імператора» його «секретар» Петро Федорович Басманов, який і став першою жертвою «злощасного» бунту 17 травня. А з ним «кілька стрільців з його охорони», і для Дмитрія це був сигнал того, що вб’ють і його, що жертв буде багато і кров проллється щедро. І той перший удар по першій жертві роз’яреного натовпу наніс Михайло Татіщев, той Татіщев, якому — за свідченням Жака Маржерета — добрий Петро Басманов незадовго до 17 травня «випросив свободу». Врятований од вірної загибелі Басмановим, Татіщев і вбив його, свого рятівника. Треба гадати, що так — гм-гм — своєрідно віддячив своєму спасителю.

Татіщеву однієї жертви виявилося мало.

Впоравшись з Басмановим, своїм рятувальником, Татіщев повів за собою збіговисько і разом з ним — чи попереду нього — увірвався в царські покої з криком:

— Гдє??? Гдє он, самозванєц???

Цар встиг (двері вже були заблоковані людським тлумом) вистрибнути у вікно, що його одним махом вибив важким підсвічником. («Выкинеся ис полаты», — запише автор «Нового літописця».)

А далі... Далі деякі розбіжності в історичних джерелах, у свідченнях очевидців та учасників тих подій.

За першим свідченням, царя буцімто, як він вистрибнув з вікна, зразу й порішила роз’ярена юрба. (Історична пісня про Григорія Отреп’єва: «Выпадал из окошка о середу. О середу кирпичную убился и смерти».)

Друга версія: царя спершу взяли під охорону стрільці, ті з них, які ще залишалися йому вірними, і навіть мали намір відвести (чи віднести) його до цариці-матері у Вознесенський монастир, але...

Марфа Нага, оцінивши ситуацію — а вона вміла ніс тримати по вітру і вухо її було гострим, як і розум, — що гору беруть бунтарі, за якими, зрозуміло, до слушного часу ховаються бояри кремлівські, раптом назвала Дмитрія своїм... лжесином. І миттєво відреклася — над Москвою все ще гудів набат — од нього («ныне знаю ево окаянново; называла есмь его сыном себе страха ради смертново» — її буцімто слова), і доля молодого царя була вирішена.

Третя версія.

Царя вбили не відразу. Буцімто схопивши, заходилися його розпитувати, чи істинний він син царя Івана; чи бува не самозванець?

Відповідаючи розбурханому збіговиську, котре спершу й слухати його не хотіло, цар завдяки витримці та своєму вмінню говорити з людьми (та й красномовства він не був позбавлений, трибун, як би ми сьогодні сказали, оратор) зміг переломити ситуацію. А заодно й стрілецьку охорону — і люди, і стрільці йому повірили і стали на його бік.

На якийсь час цар нібито врятувався, але...

Версія четверта — найбільш істинна і правдива.

За офіційним звітом послів Речі Посполитої Міколая Олесницького та Олександра Госевського (цієї версії дотримується й автор «Нового літописця»), царя ніхто не розпитував (чи самозванець він, чи істинний син царя Івана), а відразу ж вирішили його живцем розтерзати...

Коли натовп розлючений, ніхто не буде розбиратися, чи винна жертва чи не винна, — всі багнуть крові. Хутчій крові! Та й натовп завжди в таких випадках діє за своїми, тільки йому