Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

«Правління його було дуже нещасливим і повне бунтів і заколотів, а також війн із зовнішніми ворогами (головно з поляками). Однією з головних подій на Русі за його царювання була громадянська війна» — це з історії.

Але це буде потім.

А тоді...

Спершу між ним, тоді помилуваним, врятованим від сокири та повернутим до служби, і його рятівником царем Дмитрієм Івановичем склалися ніби ж добрі стосунки. Цар Дмитрій навіть дозволив йому одружитися.

Річ у тім, що цар Борис не лише мучив князя своїми чи не маніакальними підозрами, оточив його шпигунами й наглядачами та постійно намагався Шуйського зловити на зраді чи спробах її вчинити (Шуйський все це терпів, виявляючи завидне терпіння і витримку), а й навіть заборонив йому...

Навіть до того опустився цар Борис, що заборонив нелюбому боярину... одружуватися.

Унікальний випадок в історії монаршої Русі-Росії. Бувало, що тамтешні царі забороняли своїм підданим багато чого (у тім числі й несправедливо їх переслідували, вбивали їх, навіть своїх рідних, як, наприклад, Іван Грозний власноруч убив свого сина, а Петро Перший свого сина відправив на страту), все це — звичайна справа, але щоб навіть заборонити женитися...

Це ж треба! І що цареві Борису стукнуло в голову, що він придумав і, як кажуть, втілив у життя таку заборону? Захочу — і не дозволю тобі одружуватися! І — не дозволив. Мабуть, його величність саме так помстився нелюбому князеві — нелюбому і невірному, який цілив на його тронне місце. І хоч така помста для його величності була дріб’язковою, не гідна його сану, але Годунов і до неї, аби дозолити князеві, вдався. І заборонив йому женитися не на комусь конкретно, що було б зрозуміло, а — узагалі.

Взагалі!

І боярин князь Шуйський змушений був підкоритися дикій забаганці царя і тому не женився. А роки його тим часом спливали, як за водою Москви-ріки, Василій Іванович старів, йому вже перевалило за п’ятдесят, а він усе ще бурлакував, боячися порушити волю царя і цим накликати на себе нові біди. Вже був добряче підстаркуватим, але все ще залишався одинаком — бо що вдієш. Спробуй порушити царську заборону та обзавестися сім’єю, як вмить опинишся у вигнанні. Там і медовий (та й не тільки медовий) місяць проведеш. Сам-один. А що за медовий місяць для одного!

І ось цар Дмитрій, простивши Шуйського за зраду (Борис Годунов лише підозрював Шуйського в бажанні посісти його трон, відчуваючи в ньому потенційного зрадця, людину, схильну до віроломства, — як покаже час, Годун тут не помилявся), — дозволив одружитися. Ще й пообіцяв йому свій царський захист. А одружитися дозволив, коли захоче і з ким захоче.

На радощах постарілий Шуйський низько кланявся за таку милість Дмитрію Івановичу — чи не колінкував перед ним. Ще й руку поцілував цареві, запевнивши останнього, що він таку милість не забуде, подався щасливий та збадьо­рений. Готувати — з власної ініціативи змову проти свого благодійника (невже й справді руська душа загадкова, як про те торочать чи не одне століття?), а заодно й женитися.

Нарешті женитися.

Але спершу вирішив зайнятися змовою — так своєрідно віддячував своєму рятівникові.

Людина з’явилася на Землі, за найновішими даними, понад два мільйони років тому. Приблизно 200—150 тисяч років тому виникла «людина розумна неандертальська», а приблизно 100—40 тисяч років тому з’явилися наші далекі предки — хомо сапієнси, люди розумні.

Тоді й з’явився матріархат, споріднені роди почали об’єднуватися в племена (патріархат з’явиться пізніше), зародилися релігійні вірування, різні звичаї, мистецтво (найдавніші вірування — тотемізм, анімізм, магія), тоді почали творитися казки та міфи.

Родові громади розпадалися на окремі сім’ї.

Почалося приручення диких тварин (хоча б собаки), було винайдено лук і стріли. Зрештою, з’явилося землеробство та скотарство, люди почали переходити до осілого способу життя.

Приблизно п’ять тисяч років до н. е. заходилися оброблювати мідь.

Перша писемність виникла 4—5,5 тисяч років тому до н. е.

Від Різдва Христового — як пишуться ці рядки — минуло 2008 років.

Тоді ж, з появою хомо сапієнса (чи й на пізній стадії неандертальського життя), з’явилася любов. Можливо, спершу якісь почуття, схожі на взаємну симпатію. А разом з любов’ю (а може, й раніше) з’явилася вона. Зрада. Перехід на бік ворога, віроломство, порушення вірності у коханні, дружбі. Відмов­лення від своїх переконань, поглядів тощо. І звичайно ж віддячування за добро, тобі зроблене, — злом.

І звідтоді зрада вірно і... незрадливо служить людству. Це любов може зникнути. Дружба розпадеться, а зрада ніколи не залишить суспільство хомо сапієнс, вона як тінь. Всюди, у яке століття не заглянь, у яку епоху чи суспільство (незалежно, примітивне чи високоцивілізоване — все одно), вона, зрада, вічна і невмирущо-незнищима. Можна б сказати, що безсмертна. Всі її ненавидять, але чи не всі при потребі вдаються до її послуг. Тож у кожного хомо сапієнса є — має, має бути! — свій персональний зрадник! Той, хто неодмінно тебе при нагоді зрадить, відступиться від тебе, ще й нацькує на тебе недоброзичливців, опорочить тебе, розтопче. Од­наково — хоч у простих смертних, хоч у богів.

Самому Господу Ісусу Христу, як ми знаємо із Святого Письма, не вдалося уникнути зради. І скільки там у нього було апостолів — усього дванадцять. Але й серед них знайшовся Іуда Іскаріот (виходить, один зрадник припадає на товариство з дванадцяти душ?), який усього лише за 30 срібняків продав свого Господа. А що нам, простим, і, ніде правди діти, грішним? Серед нас зрадники плодяться чи не один до одного.

Аж незручно вже повторювати відому істину, що за тисячоліття всім вже добряче оскому набила: твори добро ближньому. Принаймні, за виявлене тобі кимось добро не віддячуй злом.

Але... Як з’явилася людина розумна, наукою велемовно прозвана хомо сапієнсом, 100—40 тисяч років тому, так і з’явилася зрада. Так і віддячує вона ці 100—40 тисяч років ближньому своєю... гм-гм... увагою — у відповідь на його добро.

Чи така вже порода людей?