Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

Все відбулося так миттєво, майже на межі свідомості, що ніхто не встиг і подивуватися з такої винахідливості цариці Марини Юріївни, як одразу ж з тріском та гуркотом впали двері і до покою увірвалися ті, кого автор «Московської хроніки» Конрад Буссов пізніше назве «мужланами і грубими мужиками», і загорлали:

— Ага, попались, девки?!.. Сейчас мы вас ищо и трахать будемо! Признавайтесь, где ента самая... ать-переать, еретица, жена царя? Ну?!.. Иначе поставим вас ра... — і вжив далі цілу низку непотребних слів.

Надамо слово очевидцю — Конраду Буссову:

«...мужлани і грубі мужики запитали гофмейстерину і дівиць: “Де цар і де його цариця?” Вони відповіли: “Це ви повинні знати, де ви залишили царя (серед тих “грубих мужланів та мужиків” були — теж такі мужлани, як свідчить цитований автор, “князья та бояре”), ми не представлені його охороняти”. Тоді руські сказали: “Ах ви, безсоромні шлюхи, куди ви поділи цю польську... — мат, — царицю?” Гофмейстерина запитала (для більшої переконливості, чи була сміливою і спокійною, — склала руки на грудях): що вони від неї хочуть? Вони відповіли непристойно на брутальній московській мові...» — що її і ми тут не будемо наводити.

І далі автор «Московської хроніки» пише, що ті, хто увірвався у покої цариці, «спокусили (точніше — зґвалтували? — В. Ч.) всіх дівиць. Один князь велів відвести до себе додому одну, другий — іншу, так поводилися вони з дочками польських вельмож. Гофмейстерина, під спідницею якої сховалася цариця, була старою товстою матроною, вона зберегла свою честь (охотників її спокушати, очевидно, просто не знайшлося. — В. Ч.) разом з царицею, але її облаяли такою-сякою і примусили сказати, де цариця. Вона відповіла (стоячи непорушно на одному місці, відчуваючи, як до її ніг під спідницею злякано тулиться цариця, тому й не робила жодного руху й не сходила з місця. — В. Ч.): «Сьогодні вранці о першій годині ми провели її до батька, сандомирського воєводи, вона ще там».

Хоч як не дивно, але заколотники повірили цим словам гофмейстерини (та й мовлені вони були спокійно й переконливо, грубим чи не чоловічим голосом) і залишили спочивальню. Правда, на прощання, як свідчитимуть у своєму звіті посли Міколай Олесницький і Олександр Госевський, «мужлани і грубі мужики», серед яких були й князі та бояри, добряче таки пограбували жінок, позривали з них прикраси (навіть серги виривали з вух), і бідні, перелякані чи не на смерть жінки «залишилися в одних сорочках».

Але все ж вони — гадаємо, — були ще й раді, що в тій кривавій колотнечі залишилися живими... А коштовності, вбрання... Дідько з ними, життя дорожче. А речі наживні.

Коли «мужлани й грубі мужики» нарешті подалися далі, порозсовувавши по пазухах награбовані речі, — шукати єретицю і в спочивальні залишилися самі лише фрейліни, гофмейстерина, все ще не ворушачись, тихо мовила, нахиливши голову вниз, до своєї спідниці:

— Ваша величносте, даруйте, що потурбую, але загроза вже минула і ви можете, якщо забажаєте, залишати свій не зовсім... е-е... пристойний сховок.

Край спідниці гофмейстерини задрався вгору, і звідти визирнула зляканим звірком голівка цариці, повела сторожко сюди-туди очима. Переконавшись, що все гаразд і сторонніх у спочивальні немає, обережно вибралася з-під пишної спідниці своєї гофмейстерини.

— Чому пані говорить, що сховок у неї під спідницею не зовсім пристойний? Може, тому, що він не зовсім естетичний? — весело, незважаючи на ситуацію, запитала її величність. — Коли біда тобі в очі загляне, не до естетики тоді. Та й сховок пані Барбари виявився якраз зручним.

— Правда? — зраділа володарка тієї спідниці, що на віки стала історичною. — Я рада, що допомогла вашій величності — бодай своєю спідницею.

— Я під вашою спідницею, пані Барбаро, почувалася як ніколи затишно.

— Правда? — аж засяяла пані Барбара Казановська. — Але вам, ваша величносте, там, — показала на свою спідницю, — справді було затишно? А часом що-небудь там, — знову показала на спідницю, — не пахло? Бо я могла з переляку і той...

— Заспокойтесь, дорога моя Барбаро, ніщо під вашою спідницею не пахтіло — хоч ситуація була й критичною, — засміялася цариця. — А якби й справді там щось... мм... пахло, то... Я була така злякана і так тулилася до ваших ніг, теплих, м’яких і повних, що з переляку й не відчула б... Кажу, мені там було затишно — як у рідної мамки на руках у дитинстві.

Фрейліни нарешті перевели подих і почали посміхатися.

— А взагалі... дотепно. Оригінально і пікантно — російська цариця під спідницею своєї гофмейстерини, — сміялася Марина, сміялася якось збуджено й уривчасто, мабуть, від пережитого. — Умри, а дотепніше не придумаєш! Коли мій Дмитрик, — вона так і вигукнула — Дмитрик, — пригадавши в ту мить свою няньку бабцю Софію та її мову, — коли мій Дмитрик, — повторила вона ще веселіше, — дізнається, де переховувалася його цариця, — ото буде сміху! Жаль, що панна Хмелевська не порадіє зі мною, не заплескає у свої долоньки і не вигукне: ах, ах, як дотепно! Як пікантно! — зітхнула. — Мені так жаль панну Хмелевську, вона загинула, намагаючись мене порятувати, — як це благородно. Як загинув і мій камердинер Ян Осмольський — я ніколи їх не забуду: панночку Хмелевську і пана Осмольського! А ось цар Дмитрик мій буде сміятися, як дізнається, що лучилося з його царицею, — ох і сміятиметься. Він так гарно вміє сміятися!

Марина раптом миттєво урвала сміх, глянувши на враз неприродно закам’янілі лиця своїх фрейлін.

— Що?.. — шепотом поспитала, голос чомусь раптом пропав. — Що???

— Ваша величносте, хіба ви... хіба ви...