Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

— Хіба ви не знаєте, що він... що він убієнний?

— Хто-о... він? — шепотом перепитала Марина, хапаючись за груди, — серце в ту мить як не вискочило з її грудей. — Хто він... убієнний?

— Ну... він...

— Ваша величносте, — наперед ступила її рятівниця гофмейстерина Барбара Казановська. — Опануйте себе. Що сталося — те сталося, і назад вже нічого не переграєш. Мужайтеся! Ми думали, що ви знаєте... Його величності, російського царя, а вашого любого мужа Дмитрія Івановича, більше немає...

— Але тільки в цьому світі! — в один голос вигукнули фрейліни. — Він є, але вже в іншому, у кращому, не земному світі. А в цьому світі...

— Що в цьому світі? — запитала Марина, хоч і розуміла, що це запитання зайве.

— У цьому світі його убито. Ті мужлани і мужики, які — чуєте? — ще безчинствують у царському палаці...

У тиші, що раптом настала, чути було гупання, тупотняву ніг, крики, брутальну московську мову...

— Вони і вбили руського царя Дмитрія Івановича. Він став першою жертвою злощасного заколоту. Ваша величносте, хоч як нам тяжко це казати, але ви вже... вже удова. Та ще й невідомо, чи вдасться хоч вас уберегти. Злощасний заколот московських мужланів триває... Вони все ще шукають вашу величність, аби відправити вас слідом за вашим мужем, а їхнім царем. А шукаючи, на ходу грабують, а жінок ще й ґвалтують. Чи додому забирають, щоби там уже вволю натішитись... І заправляє ними боярин князь Василій Шуйський. Той, кого не так давно цар Дмитрій Іванович порятував від шибениці. Шуйський і віддячив йому за це — кулею в груди...

Роль народних мас і особи в історії — одна з головних проблем історичного матеріалізму, що її взяли на озброєння основоположники марксизму-ленінізму, створивши своє вчення про роль народних мас і особи в історії. За ним виходить, що народ є головним суб’єктом історичного руху. Себто народні маси відіграють вирішальну роль у всіх сферах суспільного життя. А вже революційна боротьба народних мас — справжня, справжня р-революці-йна! — розв’язує докорінні суперечності суспільства та його ладу, забезпечуючи при цьому неодмінно суспільний прогрес. Про це щось там доводитиме ще К. Маркс.

Але яку прогресивну роль відіграли народні маси тоді, у травні 1606 року, в Москві? Крім того, що допомогли своїми виступами — сліпими й криваво-погромницькими — князеві Василію Шуйському дорватися до найвищої у Московському царстві влади і стати царем, — більше ніякої. А втім, до дечого це таки призведе. Царювання Шуйського виявиться далебі гіршим за царство поверженого народними масами Дмитрія Івановича, і невдовзі в Московськім царстві-государстві спалахне громадянська війна. А з нею — голод, руїна, смерті... Тисячі, десятки тисяч смертей і нещасть. Аж доки Шуйський не буде зметений з трону, — більше нічого «прогресивного» народні маси своїм виступом у травні 1606 року не принесуть...

Василій Шуйський був із знатного роду, а такі високі титули, як боярин, воєвода, князь, ще і ще вивищили його над іншими знатними у Московській державі. Був він сином боярина князя Івана Шуйського і походив з роду відомих князів Шуйських, потомок великих князів Суздальських і Нижньогородських, які, в свою чергу, були потомками князя Андрія II Ярославича.

Було чим і пишатися, і гордитися, і самовеличатися. І зрештою, домагатися — відверто вимагаючи її — верховної влади в царстві-государстві. Себто влади царської.

А вінця царського Василій Шуйський домагався — маючи на те деякі підстави, а в певні періоди навіть законні, у порівнянні з іншими претендентами, — чи не все життя, але...

Все зіпсував Борис Годунов, який і перехопив царський вінець — для своєї власної, зрозуміло, голови. Бо хто ж добуває царський вінець для чужої?

Знаючи, що князі Шуйські — одні з реальних претендентів — за знатністю їхнього роду і колишньою близькістю до Івана Грозного — на царство та корону, Борис Годунов, ставши царем — як, то інша мова, — жорстоко і цілеспрямовано їх переслідував.

За натурою своєю (до речі, неординарною) Василій Шуйський був хитрий і водночас підлесливий мужичок (i це він — боярин, воєвода і князь із знаного князівського роду!): де треба гнутися — гнувся, аж ніяк цим не гидуючи, де треба було догодити — догоджав, прислужуватися — охоче прислужувався, показати гонор — показував (перед, звісно, нижчими). Де треба було бути добрим, був добрим, жорстоким — був і таким. Але більше був улесливим, вмів тримати ніс по вітру, як звір, загнаний у пастку, гостро відчував небезпеку і вправно обминав капкани, тож і не дивно, що невдовзі став єдиним із князів Шуйських, котрий уцілів. Більше того, зумів навіть залишитися при службі в Кремлі. І це — при постійному і стійкому переслідуванні Шуйських, що його чинив Годунов. Василь Іванович не був винахідливим, буцімто боявся будь-якого нового кроку і в той же час виявляв завидні терпеливість та стійкість, що межувала чи не з тихою та непримітною мужністю.

Його молодість минула за Івана Грозного. У 1580 році він був навіть дружкою — весільним боярином — на останньому женінні велелюбного царя з Марфою Нагою, а в двох наступних роках стояв воєводою з полками на річці Оці, охороняючи кордон на випадок, якщо хан Тохтамиш піде на Москву. Але хан тоді так і не зважився йти на Москву, і невідомо, чи виграв від цього (зберігши своє життя) воєвода Шуйський, чи програв — не змігши заявити про себе в ратному ділі.

Після смерті Івана Грозного Шуйський виступив проти претендента на царський трон Бориса Годунова — ще раніше він виступав і проти Федора Івановича, останнього Рюриковича на руському престолі. А після його смерті, у зв’язку з тим, що династія Рюриковичів була перервана, оголосив про свої права на руський трон, вважаючи, що він