Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

Слово «реєстратор» викликає в моїй пам’яті образ жінки в чорному платті-балахоні. Тієї жінки, яка допомагала нам вирішувати питання з похованням Олега й Віри.

— А дівчинка тут чи в Цюріху? — цікавлюся я.

— У Берні, — відповідає Володимир. — Нам так було зручніше. Адже посольство в Берні. Нам час!

Поліцейський міцно тисне мені на прощання руку. Він мені співчуває. Я бачу це і відчуваю в його голосі.

Срібляста «ауді» виблискує на альпійському сонці. На небі — жодної хмаринки. Чудова зимова погода. I дорогою, що тягнеться в Лейкербад, одна за одною, не поспішаючи, їдуть дорогі машини з лижами і сноубордами, прикріпленими до верхніх багажників. Зимовий сезон продовжується. Це в мене він закінчився. Закінчився навіть не цієї зими, а ще раніше. Торік, у жовтні.

204

Київ. Лютий 2016 року. Субота.

— Перекрути ще раз! — наказую я Львовичу слабким голосом.

Ми сиділи у вітальні моєї квартири на Десятинній перед великим телевізором. Він перемотав плівку на відеомагнітофоні та знову пустив останній випуск новин.

Темрява, прожектори, ліхтарики, кулеметна стрілянина, окремі вигуки з матюками і люди в камуфляжах. Усе це тривало кілька хвилин без коментарів. Потім телеведуча, щиро схвильована, тремтячим голосом розповідала про те, як перед світанком було проведено спецоперацію зі звільнення захопленого в заручники президента. Зовсім випадково в цьому ж місці було виявлено тринадцятьох зниклих кілька місяців тому значних російських чиновників. Двоє з них загинули від випадкових куль під час перестрілки з охороною таємної в’язниці. Серед загиблих охоронців були опізнані двоє охоронців Казимира. Сам Казимир устиг втекти на своєму літаку в Москву, але МЗС України уже сповістило Росію про нього. Потім знову страшне, синє, опухле від безсонної ночі й болю обличчя, обличчя людини, яка не розуміє, що відбувається навкруги. I вже знайомі вигуки Свєтлова: «Ніяких запитань! Ніяких запитань!»

Додивившись новини вже вп’яте до кінця, я уважно та мовчки поглянув на Львовича.

— Ще раз? — послужливо запитав він.

Я заперечно хитнув головою.

— Чим ви мене отруїли? — запитав я після короткої паузи.

— Звичайною армійською тушонкою... Ми й не думали, що буде так боляче...

— Мудаки! — без люті в голосі видихнув я, все ще відчуваючи біль у шлунку. Потім додав: — Але й молодці!..

Львович втомлено всміхнувся.

— Може, холодну ванну? — запропонував він.

Я не заперечував.

За вікном ванної кімнати простягалася безкінечна темрява зимового вечора.

На мармуровому підвіконні стояла пляшка віскі «Гленфіддіш» 1948 року. Поруч низенька склянка. У ванній ледь чутно плюскотіла холодна вода.

Я підтягнув пасок на важкому «імперському» халаті, озирнувся, почувши, що хтось відчиняє двері.

Увійшов Львович зі срібним відерцем для шампанського. У відерці іскрилися кубики льоду, які срібним градом посипалися у ванну.

— А де цей? — поцікавився я.

— Хто?

— Черговий помічник!

— А як його звали?

Цього я не знав.

— У нас зараз повна заміна кадрового складу, — спокійно пояснив він. — Після того, що сталося, потрібні нові люди, але перш ніж допустити їх до служби, необхідна ретельна перевірка. Тож майте терпіння, пане президенте...

Львович тихо пішов, не промовивши більше жодного слова. Я наповнив свою склянку і акуратно опустився у крижану ванну. Виловив пальцями кілька кубиків льоду і кинув їх у склянку з віскі.

Тиша зовнішнього світу почала тихенько просякати всередину. Віскі потрапляло у кров, а тиша — у душу, думки. I думки мої ставали тихими, ніби хотіли гармоніювати з цим дивним спокоєм свідомості. Усе, що нещодавно відбувалося, повільно відійшло в історію. В історію Держави Української. Усе ставало історією, крім мого внутрішнього світу, який завмер.

Допивши віскі, я підвівся. Ступив на пожбурений долі халат. Знову підійшов до вікна.

Завмерлий у зимовій вечірній напівтемряві Андріївський узвіз видався мені ріднішим, ніж раніше. Він був схожий на змерзлого сироту, який лежав нерухомо, чекаючи милостині чи співчуття. Лише одне віконце в якомусь напівпідвалі сяяло по-домашньому жовтим світлом. Жодного перехожого, жодної машини з палаючими фарами.

Я завмер, вдивляючись нерухомим поглядом у нерухомість пейзажу. Минуло, напевно, кілька хвилин, аж щось ворухнулось у цьому пейзажі. У нього зайшла з-за нижньої загорожі церкви жінка в довгому темному пальті. Вона тримала в руках палаючу свічку. Мені видалося дуже дивним, що з цієї відстані було добре помітно тремтячий від холоду вогник. А вона зупинилася, притулившись спиною до церковної загорожі. І схилила голову над вогником, немовби захищаючи його від вітру.

Я довго дивився на цю жінку й її свічку. В горлі мені пересохло. Рука намацала пляшку, наповнила склянку. I коли я випадково поглянув на склянку, перевіряючи рівень віскі, жінка кудись зникла. Піти вона могла лише вниз, узвозом. Права сторона тротуару ховалася за церковною загорожею.

Приємний смак віскі все ж таки не відвернув мене від розчарування. Мені здавалося, що я не додивився якийсь дуже цікавий фільм. Недослухав розповідь, у якій найцікавіше, як і має бути, пояснювалося у фіналі.

Нерухомий і знову мертвий пейзаж утратив щось дуже важливе для мене. Звичайно, ще мерехтіло жовтим сяйвом віконце, де могло проходити життя. Але жінки зі свічкою більше не було. Я повернувся у ванну. Знову додав кілька вже зменшених у розмірах кубиків льоду у склянку. Ковтнув віскі. Підсунув під потилицю гумову непромокальну подушечку. І заплющив очі.

205

Київ. Серпень 1992 року.

У кочегарці було тепліше, ніж надворі. Та й гості приходять у футболках і шортах. Викладають на спільний довгий стіл, зібраний з трьох шматків фанери, пляшки, консерви і судки з салатами. На їхніх обличчях — почуття цілковитої свободи. Це хлопці мого віку, а може, навіть молодші, але мені вони чомусь нагадують іноземців. Я намагаюся зрозуміти: звідки це відчуття? Від того, що я прийшов з подарунком — кухонним комбайном за сорок доларів, а вони прийшли з пляшками і чудовим настроєм?

— Тобі допомогти? — запитую я в Мири.

Не можна сказати, що вона не заклопотана святом. I обличчя намальоване, і джинси напрасовані, зі стрілочками. Вбрання їй зовсім не личить. Її станові пасує лише те, що цей стан приховує! I роззирається вона якось незрозуміло, ніби й їй ці гості незрозумілі.

— А мама де? — цікавлюсь я і ловлю себе на тому, що турбуюся про Миру майже по-родинному, ніби це я віддаю її заміж.

— Вона не прийде,