Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков
197
Повітряний простір. 16 січня 2005 року.
Літак вилетів із Борисполя о п’ятнадцятій нуль-нуль. Вже десять по четвертій.
— Можливо, що-небудь з’їсте? — нахиляється наді мною стюардеса-білявка.
— Ні, — хитаю головою. — Дайте ще віскі!
Вона підходить до бару на коліщатах. Я в неї, у стюардеси, сьогодні сам. Сам на весь бізнес-клас. Вона бачить мій стан. Стюардеси — чудові психологи, знають кого пожаліти, кого приструнити. Мене треба жаліти. В мене очі розболілися від жалю до самого себе. Мене всього трусить, щойно я замислююся, уявляю собі, як це все відбулося.
Вранці мене біля кабінету чекав полковник Свєтлов. Обличчя з кам’яним виразом, але очі проникливі, живі. Він привітався зі мною, кивнувши головою. Зайшов за мною слідом. А потім відразу доповів новину тихим вібруючим голосом: «У вас нещастя, Сергію Павловичу. Ваш брат Дмитро і його дружина стрибнули у провалля. Самогубство».
Мене заціпило. У роті пересохло. В голові якийсь глухий дзвін. Я тупо дивлюсь на нього, а вимовити що-небудь не можу. Губи застигли, їх ніби судомою звело. I в горлі якийсь клубок застряг. Холодний, мов шматок льоду. Я намагаюся цей клубок донизу проштовхнути. Нічого не виходить. А він терпляче чекає. Нарешті грудка льоду провалюється усередину, глибоко всередину, туди, де вона вже не заважає розмовляти.
— Як? Чому? — вириваються з мене звільнені від шокової судоми слова.
— Ви мусите летіти. Вас зустрінуть із посольства, усе пояснять. Нікому не розповідайте про це. Принаймні, зараз. Розумієте, така новина, ставши публічною, не прикрасить ні нас, ні вас, ні, тим більше, Україну. В самій Швейцарії місцева влада пішла нам назустріч, і є можливість цю трагедію не випустити на бульварний рівень.
Я погоджуюся. Погоджуюся і дивуюся, наскільки чітко і зрозуміло все пояснює полковник Свєтлов.
— Ваш квиток привезуть вам через півгодини. Рейс на 15.00. Посольство надасть необхідну допомогу.
— А дитина? — раптом запитую я, згадавши про Лізу, доньку Дмитра та Валі. — Що з нею? Що?
— Жива, зараз у лікарні... Це також частина проблеми, яку потрібно буде вирішити відповідно до швейцарських законів і наших інтересів...
Він вийшов швидко і дуже тихо. Я не почув жодного його кроку, дивлячись йому вслід. Так, мабуть, ходять ангели.
Залишившись у кабінеті на самоті, я мордувався із запитанням, яке виникло в мене відразу після того, як пішов Свєтлов. Чому Ліза в лікарні? Значить, із нею все ж таки щось сталося?
Це питання я ставив собі й зараз, у літаку.
— Ще льоду, будь ласка, — попросив я в стюардеси, простягаючи широку склянку для віскі.
Вона підійшла, здивовано зазирнула в порожню склянку й перепитала:
— Віскі з льодом?
Я теж зазирнув у склянку в руці та зрозумів, що важко правильно висловлювати свої бажання, коли голова забита зовсім іншим.
— Так, віскі і багато льоду!
198
Карпати. Лютий 2016 року. Четвер.
Уранці в кімнату постукали. Я попросив зачекати. Підвівся з ліжка. Вдягнувся. Думав-гадав: хто ж це стукає в незачинені двері? Може, генерал Філін? Здається, тільки він поводиться так, як і раніше, до всіх цих потрясінь. Львович і Свєтлов заходили майже завжди не стукаючи або стукали, одночасно відчиняючи двері.
— Можна! — крикнув я, сідаючи за робочий стіл.
Увійшов генерал Свєтлов. Я відразу зауважив його начищені черевики. Лише потім помітив у його руках звичайний конверт.
— Пошта? — запитав я його.
Він багатозначно кивнув. Присів біля іншого боку стола.
Конверт виявився підписаним і недбало розкритим. «Президенту С. П. Буніну» було охайно виведено жіночою рукою.
«Шановний Сергію»,
— прочитав я, і мій погляд відразу побіг униз, до підпису. Дуже вже кортіло дізнатися, хто це собі дозволяє так до мене безцеремонно звертатися?
Підпис із завитками, який неможливо було прочитати, мало про що мені говорив, і я повернувся до початку послання.
«Я розумію, що граюся з вогнем. Вірніше — гралася до кінця минулого року. Тепер мені добре, і я хочу, щоб це «добре» тривало якомога довше. Тому й відкупляюся від тебе інформацією, яка тобі дуже допоможе. Може, навіть урятує тобі життя. А в обмін прошу тебе забути про мене і наказати всім своїм службам і служникам зробити те ж саме. Я залишаюся в Криму з коханою людиною. А тобі раджу знайти хірурга Мінусенка з Жовтневої лікарні й добряче потрусити його. Він, якщо його добряче налякати, може тобі багато чого розповісти про твоє нове серце. До речі, контракт я розірвала. Його більше не існує. Він був мені потрібен до першого кохання. Як зв’язок із щасливим минулим. Зараз, коли в мене вже є це кохання, я вирішила забути все, що було, і всіх, хто був».
— Звідки це? — запитав я у Свєтлова, який терпляче очікував, поки я закінчу читати.
— Від Майї Войцехівської, з Криму.
— Я бачу. Чому лист розкритий?
— Щоб не виявилося сибірки чи ще якої-небудь зарази, — спокійно пояснив генерал.
— Ну а що з цим Мінусенком? Знайшли?
— Звичайно, знайшли...
— I що він вам розповів?
— Він нічого не розповідав. Він віддав нам ось це!
Свєтлов виклав з кишені маленький пультик, більше схожий на вимикач-вмикач центрального замка машини.
— Це ваш власний вимикач...
Я узяв у руки чорну штуковину з двома кнопками, потримав її на долоні.
— Що, просто так узяв і віддав?
— Ну, не зовсім просто, — всміхнувся Свєтлов. — Зате розповів дуже кумедну річ. Цей вимикач у нього придбали люди Казимира за величезну квартиру в будинку на Софіївському майдані. Він, щоправда, помилково віддав їм таку ж саму чорну штучку, але тільки від своєї «ауді». Зараз вони можуть без проблем поцупити його стареньку, але не можуть вимкнути вас... Але нам доведеться якийсь час його охороняти.
— I це ось тут, — я намагався визначити вагу цієї штучки, піднявши її на долоні, —
