Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

«Потрібно все це зберегти в таємниці! А про дитину ми вам постійно повідомлятимемо. Знайдемо таку можливість!»

Дивно, але горілка мене не гріє. I пити її більше немає бажання. Я прошу в стюарда чаю.

— З коньяком? — запитує той.

— Так, із коньяком, — погоджуюсь я. — І лимончик не забудьте!

Стюард усміхається. Йому здається, що усмішка на моєму обличчі була спричинена його пропозицією коньяку. Ні, він не правий. Та я не буду його розчаровувати. Усмішка, яку я вже зігнав зі своїх губ, була спричинена спогадами. Спогадами про те, як вагітна Світлана просила мене підійти в Парижі до мулатки-проститутки і поцікавитись вартістю послуг. Дивно, але я досі пам’ятав цю сцену в усіх подробицях. Але чому я згадав про це? Чому саме зараз? Мабуть, я хотів назад у минуле, назад, у період очікування щастя і глобальних життєвих змін! Адже тоді я собі й уявити не міг, чим закінчиться моя раптова цікавість до Валі Віленської та її сестри. Я й не здогадувався, чим скінчиться романтична подорож Дмитра і Валі у Швейцарію. Але, в будь-якому разі, їхня романтична подорож уже скінчилась, а моя ще досі триває, тільки вона вже не романтична.

207

Київ. Лютий 2016 року. Понеділок.

Кабінет після незвично довгої перерви видався мені занадто теплим. Довелося відкрити на десять хвилин вікна.

Шкіряна папка з тисненим золотим тризубом ледве вміщала стос указів і законів, які чекали мого підпису.

Я пив чай, міркуючи: відкривати її вже зараз чи зачекати?

I поки я міркував, у кабінет зайшов Львович. Відпрасований, відмитий, виштукатурений, виголений до блиску. Новенький костюм, нова краватка.

У відповідь на мій здивований погляд він лише усміхнувся.

— Я візьму переглянути, — кивнув він сміливо на папку, до якої я так і не доторкнувся. — Адже це документи ще з минулого року. А тепер уже багато змінилося.

Я не заперечував.

— Підписувати все одно будете після восьмого березня, після перевиборів... До речі! Головна новина — Казимира в Москві заарештували. Разом із його російським партнером! Сміливо! Вже й звинувачення пред’явили — у зв’язках із чеченськими бойовиками і в організації викрадення громадян Росії.

— Думаєш, не випустять?

— Стільки публічно пред’явлених звинувачень! Це серйозно! Думаю, років двадцять ми його не побачимо. Головне — не вимагати екстрадиції!

— Гаразд, не будемо, — посміхнувся я.

I раптом щось неприємно різонуло в душі. З чого це я такий добрий і зговірливий? Де моя президентська твердість? Де моє хамство і зверхність, які повинні бути в мені у зв’язку з моїм рангом? Де я їх розгубив?

В очах на мить спалахнув гнів, але відразу ж згас. Я це відчув якось дуже боляче. Я був не у формі. Я вже давно був не в формі! А Львович нахабно стояв переді мною. На його обличчі все ще трималася легка і самовпевнена усмішка. А мій мозок метушливо шукав пояснення його поведінці, ніби я щойно прокинувся після летаргічного сну і пам’ятав себе зовсім іншим, лякливим і боязким.

— Свєтлов просив його прийняти. — Львович задумливо озирнувся на двері. — Закликати?

— Так. Заклич.

Львович вийшов. А я раптом відчув тривогу. Рука потяглася до кишені піджака. Витягла звідти мій власний «вимикач» — чорну штучку з двома кнопками. Поклала на стіл. Поглядом я пошукав шкіряну папку з тисненим золотим тризубом, яка щойно лежала тут. Звичайно, її хотів узяти Львович... Та я не помітив, як він її взяв. I йшов він ніби без неї. Ні, він не міг вийти без неї, інакше вона залишалася б на столі.

Я труснув головою. Вона заболіла у відповідь, ніби в ній здійнялась каламутна хвиля, віддавшись непривітним відголосом у потилиці.

Мій погляд спинився на «вимикачеві». Пригадалась казка про Кощія Безсмертного. Голка — в яйці, яйце — в качці й так далі...

Я сховав дистанційний «вимикач» у шухляду.

Втупився поглядом у те місце, де колись стояв диван майора Мельниченка.

Зайшов Свєтлов.

— Здрастуй. — Я підвівся з-за столу.

Потиск рук був по-чоловічому міцним.

— Ну як? — поцікавився я.

— Щодо виборів — усе гаразд! Усі, крім комуніста, зняли свої кандидатури. Є листи від робітників з проханням відмінити вибори й проводити їх згідно з Конституцією через два роки... Але гадаю, відступати нам не можна. По-перше, це підтвердження мандата довіри, а по-друге, збільшення вашого терміну на два роки...

— Так-так, — зітхнув я. — От із терміном — це точно!

— Так, пане президенте...

— Називай мене простіше, — запропонував я дружньо.

— Сергію Павловичу, є прохання від Управління з виконання покарань. Хочуть провести голосування у в’язницях та колоніях вже першого березня, щоб показати народові, за кого голосують самі низи...

— Що ти маєш на увазі?

— Ув’язнені заявили, що віддадуть за вас сто відсотків усіх голосів. Без усіляких там підтасувань! Тим самим вони хочуть подякувати за упровадження системи внутрішньотюремної освіти, за те, що вони тепер можуть здобувати нормальні професії, не виходячи на волю...

— Ну, за це потрібно дякувати Миколі.

— Йому також, але згоду дали ви.

— Так, дав. Вирішуй з Центрвиборчкомом! I ще одне — візьми на себе пошуки дивана майора Мельниченка! — Я кивнув на порожнє місце під стіною. — Перерий усю країну, але постав його на місце!

— Спробую! — пообіцяв Свєтлов. Потім поклав на стіл поштовий конверт і вийшов, козирнувши по-військовому.

На мене знову накотилася фізична втома. Я без усякої цікавості дивився на білий непідписаний конверт. Дивився і уявляв собі, що там лежить чергове послання від Майї з Криму, в якому вона замість своєї свободи і недоторканності пропонує ще яку-небудь таємницю. А мені стало нудно навіть від самої згадки про Майю. Під її «скуйовдженим» знаком у мене минув цілий рік, який приніс мені й країні самі лише неприємності та потрясіння. Як там казав Столипін революціонерам? «Вам потрібні великі потрясіння. А мені потрібна велика Росія!» От і мені. Мені потрібна велика Україна...

У двері постукали, потім вони відчинилися і зазирнув вісімнадцятирічний молодик з блискучим від лаку, охайно прилизаним волоссям. У чорному костюмі й гостроносих модних черевиках.

— Пане президенте! Чаю? Кави? Капучіно? — На його обличчі з’явилася така послужливість, що я не міг відмовитися скористатися його стараннями.

— Чаю, — відповів я. — З лимоном і медом. Ти