Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

— I життя, — додав генерал. — Зате ми можемо починати діяти рішучіше.

— Дій. — Я поглянув з вдячністю на Свєтлова. — Я радий, що не помилився в тобі!

Свєтлов підвівся. Попрямував до дверей. Перед тим як вийти, обернувся.

— Вам треба добре виспатися. Завтра буде довгий і важкий день. I, мабуть, нервовий...

Його погляд зупинився на моїй долоні, у якій я й досі тримав вимикач свого серця.

— Може, віддасте на зберігання? — обережно запитав Свєтлов.

Я заперечно похитав головою.

199

Київ. Серпень 1992 року.

— У мене буде дитина! — за сніданком заявила Мира.

Ми сиділи за столом, як завжди. Моя тахта ще не була накрита пледом, її ліжко теж не було заслане.

Я мало не вдавився яєчнею. I відразу почав пригадувати: коли ми з нею «вовтузились» востаннє. Виникли неприємні підозри, але вона їх швидко розвіяла.

— Ми з Вітею за кілька днів розписуємося, — продовжувала вона.

— I що, будете справляти весілля?

— Маленьке, тільки для його друзів.

— Тут?

— Ні, під час його чергування, у кочегарці.

— Мене запросиш?

— Якщо він не буде проти...

Я розуміюче кивнув.

— Як ти поставишся до того, щоб його тут прописати? — запитала вона після паузи, спрямовуючи на мене напружений погляд.

— Тут? — Я замислився. — Скільки нас вже тут прописано? Ти, я, твоя мама...

— Он бачиш, уже навіть немає значення скільки!

— О, до того ж ще потім приєднається твоя дитина, і всього буде п’ять! — Мої підрахунки перервав істеричний сміх. — Сюди стількох не пропишуть!

— За п’ятдесят доларів сюди пропишуть ще двох бабусь і трьох єврейських дідусів, — поблажливо, ніби розмовляючи з дурником, промовила вона.

— Прописуй, кого хочеш, — махнув я рукою.

Через півгодини вона пішла, а я залишився сидіти за столом. I почав жалкувати про сказані мною останні слова. Бо мій куток у цій квартирі міг би зменшитись від семи метрів до чотирьох. I що мені тоді залишиться робити? Повертатися до мами? Ні! Потрібно шукати інший вихід.

Увечері, після робочого дня, я зателефонував до отця Василія і запропонував зустрітися. Він радо погодився.

Ми домовилися про вечірнє купання. Спускаючись до Олександрівської колони, я думав про Віру. Думав, що треба післязавтра, у суботу, запросити її на пляж. На Труханів або в Гідропарк!

Отець Василій уже чекав мене внизу. Бадьорим кроком ми перейшли через Пішохідний міст, поплавали в Дніпрі. Повітря вже було не дуже розпечене, але пісок на пляжі все ще тримав у собі енергію минулого дня. I ми лежали на піску без різних там підстилок.

Я розповів батюшці про Миру, її вагітність і весілля, про прописку.

— Мирська суєта, — махнув він рукою. — I ця кімната дріб’язкова! Легко прийшла, легко й піде. Скажемо так: ти зберіг її для близьких старого. Він вдячний тобі з неба!

Я не знав, що сказати. Я очікував почути слушну пораду, а не вислуховувати проповідь.

— Ходімо до нього! — запропонував отець Василій.

На той час ми вже обсохли.

На місці землянки не виявилося ні могили, ні пам’ятника. Ми зупинилися на галявині, що була вщерть вкрита слідами трактора. Могилку стерли з лиця землі так само, як і колись землянку. Коли я побачив цю рукотворну порожнечу, мені закололо серце. I справді, всі ці проблеми з прописками й Мирою виявилися дріб’язковими і недостойними. Якщо ось так легко можна зрівняти з землею могилу людини, тим самим стерши пам’ять про неї, то чи варто переживати про себе, живого? Ну, буде в мене чотири квадратні метри. На небіжчика розраховано два квадратні метри, та й ті можуть забрати! Ось таким чином, трактором або бульдозером!

— Треба сказати Мирі та її мамі, — скорботно вимовив я.

— Бачиш, — басом сказав отець Василій. — Людина — дуже рідкісна сволота, і ніяка релігія її як вид не порятує. Рятувати потрібно таких, як ти, близьких за духом, тих, хто шукає підтримки! Всіх інших — на хер з Ноєвого ковчега!

Уперше я почув від батюшки вульгарне слово, і пролунало воно настільки впевнено, що ніякого протесту всередині мене не викликало.

«На хер їх усіх, на хер!» — подумки повторив я.

А потім подумав, що слова отця Василія виявилися співзвучні з моїми нещодавніми роздумами. Рятувати потрібно близьких!

I я вирішив завтра ж придбати мамі мікрохвилівку, а Дмитрові які-небудь книжки. Зараз він захопився історією і під час нашого останнього візиту вилив на мене силу-силенну фактів із життя маршала Жукова. Візьму-но я пошукаю йому біографію маршала Будьонного.

200

Швейцарія. 16 січня 2005 року.

В аеропорту мене зустрів водій посольства. Поселив мене в готелі «Флорхоф» і поїхав до ранку. Він був небагатослівним, та й я не вирізнявся зараз красномовством. За вікном готельного номера періщить дощ. Назва готелю «Флорхоф» означає «квіткове подвір’я». Але подвір’я зараз перенесли до невеликого холу. Суцільна зелень. Правду кажучи, і сам невеликий триповерховий готель розташований на подвір’ї, відгородженому від вузької вулички живоплотом голих кущів. От якби земля була бодай трохи вкрита снігом, було б набагато красивіше. А так усі ці калюжі, відбиваючи жовте світло вуличних ліхтарів, навівали нудьгу. Осінню нудьгу.

Завтра посольська машина відвезе мене спочатку в Берн, де хтось із посольства хоче зі мною зустрітися. Потім цей самий «хтось» поїде зі мною в Лейкербад. Я не хочу думати про завтрашній день. Я взагалі ні про що не хочу думати. I спати не хочу.

Я беру в холі готельну парасолю і йду поблукати містом. П’ять хвилин під дощем — і я вже на площі з трамвайними зупинками та музеєм сучасного мистецтва. I нікого навколо, тільки трамваї, як пляшки, наповнені світлом, яскраво й дзвінко котяться вузькими рейками повз мене.

Спускаюся до озера. Там тихо й порожньо. Лише за прозорими стінками та вікнами кафе й ресторанчиків іде життя. Не кипить, не вирує, а саме йде.

«Вони обоє — цілковиті шизофреники, — думаю я про брата і Валю. — Створити сім’ю, народити здорову дитину й покінчити життя самогубством?! Як це? Я, нормальна, здорова людина, цього не розумію! Через що? Навіщо? Про що вони думали?»

Переді мною різко відкриваються двері ресторану, вивалюється компанія молоді, на ходу вистрілюючи у небо парасолями-автоматами. Я шарахаюсь від них і їхніх парасоль. Зупиняюся. Встигаю помітити в дверях затишну