Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

Я промовчав, що до п’ятої ранку просидів у барі, час від часу підіймаючись до стійки і розраховуючись доларами за курсом бармена за наступну склянку віскі. I як тільки мій організм таке витримував! Я навіть спробував поспілкуватися з якоюсь проституткою. Вірніше, це вона підсіла до мене й щось пояснювала мені німецькою, потім чортихнулася більш зрозумілою мовою. Виявилася болгаркою. Я їй пояснив, що мене зараз більше цікавить алкоголь, ніж секс, і вона відійшла в сторону, всілася на високий круглий стілець біля самої стійки бару.

— Я вам перекладатиму й підказуватиму, — обіцяє мені Володимир, не відриваючи погляду від вузького шосе, на яке ми звернули з автостради. — Зазвичай нам ідуть назустріч. У будь-якому випадку, нічого не потрапило навіть до місцевої преси. Спочатку ми мусимо заїхати до поліції, потім уже найважчі питання...

Важкі питання вже крутилися у моїй голові. Я уявляв, що мені доведеться впізнавати їхні покалічені від падіння обличчя, тіла. Я взагалі не хотів дотикатися до смерті, але будь-яке життя постійно до неї дотикається. В цьому, мабуть, і полягає сенс продовження життя. Дотикнувся до смерті — і живеш собі далі, до наступного дотикання. Поки хто-небудь не дотикнеться до твоєї смерті. І продовжить твоє життя.

— Вам вже зараз потрібно визначитися, що ви збираєтеся робити, — після паузи знову заговорив Володимир. — Перевозити тіла для поховання на батьківщині — річ важка для психіки й не дешева. Звичайно, якщо ви зважитесь, ми вам допоможемо. Це входить в обов’язки посольства. Можна кремувати, а на батьківщину перевезти прах. Можна поховати тут. Ви не сповіщали дружину?

— Ні.

— Це добре. Поліція попередила нас, що хоче щось вам пред’явити. Скоріш за все, вони мали на увазі особисті речі загиблих. З ними теж потрібно буде щось робити.

О пів на першу ми в’їхали в Лейк. Саме там, а не в курортному Лейкербаді, знаходилось місцеве управління поліції.

Володимир відрекомендував мене якомусь поліцейському, привітному невисокому чоловікові у формі з короткими, акуратно підстриженими вусиками.

Потім повернувся до мене, вислухавши кілька фраз німецькою.

— Пан майор відведе нас до кабінету, де дасть прочитати знайденні у загиблих папери. Просто для ознайомлення. Потім ми продовжимо розмову.

Кабінетом виявилася малесенька кімнатка зі старим письмовим столом і стільцем. На столі, крім настільної лампи, нічого не було. Поліцейський жестом запропонував мені присісти. На мить зник і з’явився з чорною папкою. Папку простяг мені й причинив двері зовні.

Я сам-один залишився в кімнаті, котра на кілька секунд видалася мені камерою-одиночкою. Може, через те, що я зараз був у поліції. Може, тому, що подібні сцени часто показують у фільмах: підозрюваному щось показують у тюремному кабінеті.

Я розкрив папку. У папці в окремих файлах до десятка папірців. Я взяв у руки верхній файлик. Це був мій останній лист.

«Дорогий Дмитре, — читав я акуратні рядки. Перші слова написані «паркером», далі — звичайною кульковою ручкою. — На жаль, фінансова ситуація наближає необхідність твого повернення. За моїми приблизними підрахунками, наших зі Світланою грошей вистачить для вас до кінця лютого. Так що налаштовуйся на спокійне життя тут, у Києві. Мама чекає тебе та усю твою сім’ю. Квитки для вас я забронюю відразу після Нового року. Сподіваюся, що Новий рік ви зустрінете гідно. Для нас це свято буде сумним. Світлана досі не відійшла від втрати дітей, і мені інколи з нею важко. Але, на щастя, з’явилася нова надія.

В аеропорту я вас зустріну, як і має бути. Коли збиратимеш речі, не забудь взяти у професора копії своїх медичних паперів.

Обнімаю, твій брат Сергій».

Я весь тремчу. Мої таємні підозри, яким я не давав вирватися на волю навіть як припущенням, починають виправдовуватися. Адже він якось заприсягся, що ніколи не повернеться. Чи то заприсягся, чи то пообіцяв. У будь-якому разі він дотримав СЛОВА. СЛОВА, яке він дав, а я — пропустив повз вуха.

Наступний файлик змусив мене здригнутися. Прощальна записка, адресована мені.

«Дорогий брате. Дякую за новорічні привітання. I за все, що ти для мене зробив. Я розумію, що ти більше не в змозі що-небудь зробити і, мабуть, вважаєш, що доля була до тебе несправедливою. У цьому я з тобою згоден. Ви не заслужили такого горя, ви обоє — хороші люди. Я чудово розумію, що це слабка втіха, але ми заповідаємо тобі нашу донечку Лізу. Здорова сім’я повинна мати дітей! Нам з нею пощастило з якоїсь верховної помилки. Я виправляю цю помилку і бажаю тобі щастя! Дмитро.»

— Ідіот! — виривається у мене супроти моєї волі. — Якого щастя ти мені бажаєш!?

А в очах моїх сльози, і вони от-от потечуть по щоках. I добре, що я один у цій камері-кабінеті. Добре, що мене ніхто не бачить. Я схиляю голову до стільниці. Мої плечі тремтять. Стає дуже холодно, і цей холод вирізняється ворожістю, чужерідністю, ніби всередину мене проникає холодний метал невидимого ножа. Через деякий час у двері стукають. Я відриваю голову від стола, обертаюсь. I бачу уважне обличчя того ж поліцейського майора.

Підводжуся.

Він жестом пропонує мені йти за ним.

I ось ми знов утрьох. Він, я та Володимир з посольства.

— Пан майор пояснив, що всі ці папери на деякий час залишаться тут, до офіційного визнання даної ситуації нещасним випадком. Потім їх мають знищити.

— Але ж це не нещасний випадок, а самогубство, — негучно заперечую я.

— Самогубство душевнохворих кваліфікується у Швейцарії як нещасний випадок, — спокійно пояснює мені Володимир. — Для нас це теж важливо.

Я погоджуюсь, а сам міркую: «Як добре, що ці папери знищать! Адже по них будь-який ідіот зрозуміє причину їхнього самогубства».

Поліцейський про щось розпитує Володимира. Володимир переводить погляд на мене. Я відволікаюся від роздумів.

— Ви хочете побачити те місце, звідки вони стрибнули? — запитує Володимир.

Поліцейський майор дуже серйозно дивиться мені в обличчя. Він чекає відповіді.

— Ні, — відповідаю я. — Не хочу. А де дитина?

— Дівчинка в дитячому шпиталі. Більше нікуди її було віддати навіть на деякий час. Вона ж ще маленька.

— Там, — я киваю головою у напрямі коридору, яким повертався з камери-кабінету, — у своїй останній записці Дмитро заповідає доньку мені...

— Це дуже складне питання. — Володимир дивиться впритул на мене своїми карими очима. Погляд його досить твердий, таким поглядом можна посилати будь-кого на три букви,