У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
Дітям при цьому згадувався їхній Лісок із отим хоральним співом, і Петрик шкодував, що в Бору немає берестів і дубів, на яких він гойдався там, немає стільки птаства і звірини, хоч було тут інше: віщий шум і гул або вічна тиша і загадковість, яка змушувала хлопця задумуватись, хто посадив, коли і як оту незлічиму та несчислиму масу сосон і хто зробив так, що кожний звук у отій масі повторюється стома лунами аж десь у прасвіті. Знайшли діти і орлине гніздо в Бору та бачили навіть, як орел приніс орлятам зайця, і звичайно, співчували звіряті.
Якось на пастівник у балці до пастушків прийшов дід Павло із шнурівкою в руці, до одного кінця якої був прив’язаний залізний важіль, і вітаючись, мовчко присів під сосною. Був пообід, і худоба, напасшись, стоячи чи лежачи ремигала, дівчатка гралися кремняхами, а Петрик після купання в озерці сушився на сонці, спалений уже до чорноти. Діти, звичайно, зраділи приходу стороннього і здогадалися, що прийшов він до них від матері, бо шнурівка при ньому ще з минулого року висіла на гакові в сінях їхньої хати.
- То що, діду Павле, будете ламати сухі гілки, чи вже, може, наламали? – спитав Петрик у старого.
- Будемо, Петрусю, бо треба ж на зиму дров і мені, і вам, а їх тут нівроку, та й сидіти вам без діла, коли худоба спочиває, гріх, - звівся він, крекчучи, на ноги. – Я буду закидати шнурівку, а ви всі, вішаючись, допомагатимете їх обламувати та тягати в купи, - почав він на диво удало закидати шнура на чималу гілляку тієї сосни, під якою сидів. Діти радо кинулися йому у поміч, і за якусь годину, не відходячи від пасовиська, було наламано кілька чималих куп добротних дров.
- Худоба спочила і почала пастися, то пастухуйте, - сказав він і, вибравши найбільшу соснину, поволі потяг її додому.
Наказавши дівчаткам пильно стежити за коровами, потяг додому і Петрик чималу гіллину, прийшовши невдовзі назад уже з матерею і Домашкою. Того дня до вечора дід і Ганна та Домашка перенесли додому всі купи. Дід те повторив і в наступні дні, і за невеликий час двори діда і Ганни були повні добротного сухого гіляччя при великій допомозі пастухів у години, коли худоба спочивала.
Для дітей було щось загадкове, підкупливе і очарівливе і в рухах діда, і навіть у неквапній перевальній постаті при ході, одугованій старістю так, що, здавалося, він все щось шукав на землі загублене і не знаходив. Та й робив він усе повагом, розмовляв скупо і повільно, як і рухався. Заготівля дров із ним була для дітей ніби й не роботою, а розвагою, бавленням у безділлі.
Отож, діти невпоміт полюбили діда Павла і за його мирність, і за мовчазність та помічну дружність, іноді шкодуючи, що не знали його раніше, живучи в Чигирині. А його оте: “Та матір мені слухайте!” вони і про себе потім повторяли не раз.
Пастухування в дітей продовжувалося і тоді ще, як у школі почалося навчання. Ганну навідав якось учитель Петро Овдійович, сповістивши її, що Карпо напевне невдовзі вернеться додому, бо Варвара Степанівна послала прохання самому Петровському, і вони вирішили послати дітей учитися, припинивши наймитування тоді, як лиш вирішиться в школі питання про безплатні сніданки, що особливо осмутило Петрика, який рвався до навчання, беручи тепер принесені Жабком читанки на пасовиська.
Ранки ставали все холоднішими, і Ганна мусіла дати дітям чирики-постоли із валу, тішачись, що діти за літо і підросли, і досить поправилися. Останні дні пастівництва, правда, були тяжкі для дітей, бо звиклися ж із Бором, хоч уже по-особливому стали шуміти вітри у верхів’ях і кронах сосон, скрекотати сороки, перелітаючи з дерева на дерево, надто стали гортанно скрипіти граки, стукати дятлики, а в тихі дні оті звуки ставали чомусь аж моторошними, хоч і заворожливими, бо звідкись бралися мережива вороння, що з плачем і криком всідалося і покривало сосни чорними рваними накидками, а відбувши свою гвалтівливу раду, неслося кружівно пріч у рейвищному гаморі.
Діти прощально задивлялися у латки вже напівпрозорого неба між вітами, занурювали погляди у сірувато-сизий туманець – сітку піднебіння між кронами, що кінчалася десь у безвісті маревною папломою казковості, час від часу наляканою ще й гелготом та курликанням пташиних ключів, що пливли у вирій. Була і радість, бо щодень вони все більше натрушували та назбирували диких грушок, глоду, кислиць, горобини та ожини і по домові передавали Домашці та Степанкові, який тепер чекав їх, як дорослий, не лише по путі на пашу, а й із неї.
Груші-дерева в Бору поволі підпалювалися вогнями в листі, вкривали підкроння під собою гниличками, що пахощами ворожили, а смаком поїли до оп’янінь і запаморочень малечу. Отак і цього року було наповнене на Ганнину радість врешті горище хати отими фруктами так, що й подвір’я від них неймовірно пахло. Дітьми ж було поназбирувано цілі кошики грибів: маслюків, опеньків, рижиків, сироїжок, які на пасовиськах забирала в них Домашка, а Ганна потім сушила прямо на піску під косогором. Насушила вона за порадою діда Павла чимало ожини й горобини та навіть коріння кизилу, якого було чимало на пастівних балках. Пару разів вони із Домашкою та Степанком ходили аж у свій Лісок за дикими вишнями і горіхами, але він був майже вирубаний, понівечений, витолочений та сплюндрований так, що і пізнати його було годі. Отож, у ньому горіхами й фруктами розжитися їм не вдалося.
Відлюдний убогий двір і злиденна хата на відшибі села під Бором стали рятунком для Ганни і її родини, а ще коли дід Павло полатав дах парками, і той перестав протікати при дощах і
