У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

таборів праці і мають правити у якийсь Димитрлаг на Біломорканал, якого ще лише намітили рити. Знає Таран і про те, що Варвара Степанівна написала листа Петровському, а копію послала якомусь послу Розгону в Москву. Будемо прощатися, сестро, - не стримала вона сліз, - тримайся, і бувайте всі здорові і нам, - обняла Килина Ганну, ридма стрясаючись. – В місті і по всій Україні Постишев проводить генеральну чистку членів партії, то мусимо поспішати із виїздом, - додала вона, вже повертаючи на путівець за підводою. – Напишу тобі на Оксану листа про себе! – гукнула.

Особливим було прощання у Петрика із двоюрідним братом Іванком. Хоч той і був на рік старшим, але вчилися вони і сиділи в одній групі і на одній парті у школі досі. Іванко гарно малював, а головне, із самого малку писав так, що і вчителі так каліграфічно не вміли виводити літери. Двоюрідних братів ріднили ще й бутерброди чи навіть макухи, з якими вони приходили до школи і, обмінюючись, спільно їли, бо Петрикові подобалося все тітчине Килинине, а Іванкові – тітчине Ганнине, хоч воно було вбогим і невибагливим.

- Може, напишеш хоч Самійлам та пришлеш адресу, де ви будете і як з вами буде, а я перепишу її в них та пришлю тобі листа, що буде з нами, - прощався і Петрик з Іванком ожурливо, і тепер, як завжди, заздрячи йому.

- Мати і тато з ними посварилися, то як напишу? Трохи підростемо, то й зустрінемося, - взяв Івась Петрика за руку. – Побіжу, бо бачиш, де вже підвода! До побачення!..

- До побачення! – випустив Петрик братову руку, довго проводжаючи потім його поглядом. Втрата і добрих дядька й тітки, і особливо брата була йому дуже болючою.

 “Ось і рідна сестра покинула вже мене, то що нарікати на нерідних? – помахала прощально Ганна рукою при тому Килині, не бачучи тієї за сльозами. – І не повіриш у таке наяву!” – стримувала вона у собі ридання.

Вона ще бачила, як стьобав Василь коня батогом, як оглядалася Килина, поки вони і зникли у закруті шляху. Більше після того прощання Ганна ніколи не бачила сестри і не чула хоч би чогось про неї. “Пропала, як крізь землю провалилася, як у тартарари впала” – згадувала вона недобре сестру, не знаючи ні її, ні Василевої долі, а була то і Карпова доля, бо в Одесі їх арештували, як “втікачів від слідчих органів”, разом із подругою. Полю у безвиході взяв якийсь моряк і відвіз у Владивосток, а Івась попав у колонію, а потім, втікаючи з неї, попав під трамвай і лишився без обох ніг…

Близилася зима швидко і невблаганно, і Ганна з дітьми, напучені дідом Павлом, ходили в Бір по дрова, навчившись закидати на сухі гілки шнурівку із важілем на кінці. Гілля того невдовзі коло хати стало цілі купи, і сім’я, ламаючи його і дрібнячи, заклала не лише піднавіс коло неї, а й чуланець аж до стелі, і лягало це в більшості на руки Домашки, Яринки та Петрика. Назгрібали вони і соснових колючок “на розпал” та наклали їх цілий стіжок перед хатою, огородивши двір отими ж галуззями, і зиму стрічали хоч і впроголодь, та проте в теплі. Як почав падати сніг, Ганна з дідом Туриком та дітьми перенесла від старого верстат і поставила в хаті, а слідом найшла і замовників на рядна із валу та навіть полотно, отож, стукала і вдень, і навіть пізно вечорами лядою при скіпках-лучинах, заробляючи трохи тим на прохарчування, поки дочекалися й весни.

Була неабияка полегша їй і від того, що в школі для школярів весною почали давати сніданки, а в Ганни ж їх, завдяки настоюванню вчителя Жабка, стало аж чотири роти, бо пішла до школи і Таня за Петриком, Ярисею та Лідунею. Ганна тішилася тим, бо мала уже  поміч від Домашки і в мотанні та снуванні ниток, і в догляді за малим Степанком та хворим Грицем. Печалило її, правда, що останній був явно уже не жильцем, бо висох і схуд так до весни, що годі було його і пізнати комусь чужому. Адже тепер не було ні бурсукового смальцю, ні меду, ні навіть риб’ячого жиру для нього в матері, отож, він догорав, як свічка, у лихоманках.

Ще по Різдві кінчилося в Ганни борошно, яке вони вживали тільки затіркою та в картопляники, не стало квасолі й гороху, буряків і гарбузів, диких пахучих і солодких грушок, хоч і споживали все це Ганниним видавцем, так ощадно, як тільки можна собі уявити. Лишалося ще трохи пшениці й кукурудзи, отож, товкли її на супи з картоплею, яку звичайно вживали нечищеною, та отакою ж ріпою, у свята заправлені ще й салом чи олією, і таки дотягли з поміччю ще й заробленого на ткацтві до весни та тепла, лишивши на посадку лише таку картоплю, як горіхи.

В селі проводилися масово розкуркулювання, висилки родин, арешти підкуркульників, саботажників, троцькістів і ворогів народу. В одноосібників конфісковувалася земля, тяглова сила, реманент, майно і, звичайно, збіжжя за невиконання поставок “лишків” хліба і м’яса. Кінні і волячі валки щодня під червоними стягами і портретом Сталіна везли в місто Черкаси на станцію конфісковане з прив’язаними до возів коровами, бузівками, кіньми і навіть телятами. Над селянами і колгоспниками висіло чекання біди, нависло воно і над родиною Ганни Янчихи, бо в неї ще до того одного ранку не проснувся Гриць.

За порадою діда Павла Турика Ганна згодилася поховати покійника під Бором невдалік хати в грубо збитій таки дідом домовинці, бо вивезти її до цвинтаря не було чим. Ховали діти з Ганною та дід Павло уже й не Гриця, а лише кістки і шкіру з нього. Немічний дід Турик збив і хреста сякого-такого нетесаного на могилку, діти з матерею нагорнули і піщаного горбика над покійником, уже згодившись із його неминучою смертю. Проте, ні в діда, ні в Ганни, ні навіть у дітей оте чекання біди не зникало, а ще чи не збільшувалося з часом. За порадою діда Ганна упросила аж трьох “комуністів” у селі взяти її дітей до себе пастухами, і Петрик, Ярися та Лідуня,