Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
Як і що збагнути — в суцільній тупотняві ніг, у суцільних криках і плачах...
Але це її й рятувало — поки що. Жінки у самих лише сорочках, без багатого вбрання, непричесані і непривабливі, тож були всі на одне лице. Для тих, хто увірвався в палац.
Цариці — яка нічим не відрізнялася від неприбраного жіноцтва — вони в тім зборищі не могли впізнати і якось її виокремити. Та й мало хто з московитів, знав у лице свою нову царицю, прибулу з якоїсь там Польщі, — та й скільки вона там встигла побути нею. Перед простим людом вона не з’являлася, у Москву, а потім і в Кремль прибула в закритій кареті, тиждень перебувала у Вознесенському монастирі, де її ніхто, крім черниць, не бачив, а потім дев’ять днів застілля та гульок...
Але натовп, що увірвався в жіночі покої царського палацу, шукав саме її — царицю Марину Юріївну, шукав і ніяк не міг знайти, хоч кілька разів і здибувався з нею. Тож там і там тільки й чулося:
— Де вона?
— Дєвка з Польщі люторскіє вєри, некрещеная, яку цар царицей сдєлал?
— Гдє? Ігдє она — царица-самозванка?!.
(«Чому... самозванка, як мене законно коронував в Успенському соборі сам патріарх ваш. Він же й надів мені на голову корону», — навіть така ображена думка майнула в голові Марини.)
Збуджена юрба металася у покоях цариці, шукаючи царицю і ніяк не могла її знайти, і від того ще дужче злилася.
— Да гдє же она — дєвка з Польщі?? — Мат-перемат.
Марині здорово пощастило, що московити ще не знали її в лице — а на вигляд у ній нічого царського чи величного: маленька, ладненька, юна ще дівчина — це її й порятує. В перші години бунту, коли годі було сподіватися не лише на милосердя, а й навіть на здоровий глузд. Упізнали б її, дєвку з Польщі, і Марині б настав кінець. Під гарячу руку. Під перше бажання убивати, убивати, убивати! Але ті, хто увірвався в покої, не знали її в лице — слава Богу. Хоча в тій метушні-колотнечі й здибували її раз по раз.
Та й надто збудженим було те юрмисько — як мисливці на ловитві, на гонах, коли женуться за своєю жертвою...
Її навіть штовхнули й обматюкали, аби не плуталася під ногами, й відтиснули зі східців під стіну разом з іншими жінками, котрі або спускалися вниз, або все ще піднімалися нагору.
Один бородатий (борода руська, лапотна) в якійсь сірячині (по-їхньому сермязі) вишкірив на неї рота з жовтими гнилими зубами — на Марину пахнуло смородом, — і крикнув їй:
— Чаво, дєвка, плутаєш под ногами?! Ану брись, стерва господская, нам царица нужна! Пошла вон, царская курва!!.
Потім анонімний автор запише у «Щоденнику Марини Мнішек»:
«Коли вона піднімалася, її зіштовхнули із східців, не знаючи, хто це, адже, думаю, якби її упізнали, то її не залишили б серед живих...»
Воістину!
Це був порятунок, але... Крихкий, нетривкий, ненадійний.
Навіть не тимчасовий, а — миттєвий, що міг кожної миті обернутися для неї кінцем.
Головна небезпека на Марину Юріївну чекала ще попереду, і була вона загрозлива і кривава.
«Дєвку із Польщі» розлючений натовп усе ще настирно шукав у царських покоях...
Жіноцтво царських покоїв, хоч яким не було розгубленим і переляканим — та й кожна тремтіла за своє життя, — але свою царицю не видало.
А в палаці все ще гупотіла тупотнява ніг, усі металися сюди й туди — нападники і жертви, чулися крики — нападників і жертв — голосіння і, звичайно ж, він, рідний руський мат. Добірний руський мат, з яким юрба ніяк не могла знайти царицю, аби влаштувати їй під гарячу руку екзекуцію, ту царицю, яку самі ж і вінчали короною ще вчора-позавчора і яку називали «своєю матушкою, велікой царіцей і княгіней», — немає нічого непостійнішого за людську сутність...
І все ж смертельна небезпека для цариці Марини не лише не вщухала, а, навпаки, з кожною миттю стрімко наростала. Царицині покої були переповнені ворожим людом, що перетворився на один роз’ярений і здичавілий тлум, який нишпорив по всіх закапелках покоїв, уперто шукаючи «дєвку з Польщі», тож там і там тільки й чулося:
— Да где же она подевалася... ать-переать...
Хапали фрейлін, сікались до них з ножами й дрюччям.
— Признавайтесь, где она — царица ваша, иначе всех тута порешим ножичками!
Щe раз чи двічі вигулькували перед Мариною, яку незачесану, в накидці з чужого плеча, сприймали за служницю і сікалися до неї: где она... где?
За їхніми переконаннями, цариця мала бути і величною, і вбрана в розкішне вбрання, вся в золоті, перлах і коштовному камінні, ще й мала сидіти на царському троні. Неодмінно в короні. А тут якась ледь чи не замухришка, нечесана, розпатлана, в самій сорочці і чужій накидці...
Вибравши зручну мить, цариця кинулась до своєї спочивальні, хоч рятунку й там не було. Але забігла й принишкла, зачинивши за собою двері на засув. Проте швидко дійшла черга й до спочивальні цариці — розлючені мужички методично обшукували палац — кімнату за кімнатою.
Кинулись до спочивальні — зачинено, і явно зсередини. Значить, там хтось є. Затрахкали кулачищами:
— ...ать-переать! Пущай открывает!!. Знамо — там єнта дєвка із Польщі!
