Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
Недовго погулявши, я повернув за кут і зустрів її. Як згадую я про цей куток, то знову тремчу з голови до ніг і перо тремтить у моїй руці.
— Ви... рано... гуляєте, міс Спенлоу, — сказав я.
— Вдома все так нудно, — відповіла вона, — а міс Мердстон така дурна. Вона говорить такі дурниці, ніби день має провітритися перед тим, як я вийду. Провітритися! — тут вона задзвеніла мелодійним сміхом. — У неділю вранці, коли я не займаюся, треба ж мені щось робити! Отже, я сказала батькові вчора ввечері, що мушу гуляти. І крім того, це найсонячніша пора усього дня. Якої ви про це думки?
Я наважився на відчайдушну сміливість і сказав (затинаючись), що день зараз для мене справді дуже сонячний, хоч хвилину тому був він дуже темним.
— Ви хочете сказати комплімент? — спитала Дора. — Чи справді погода змінилась?
Я ще більше затнувся, відповідаючи, що говорив не комплімент, а щиру правду, хоч кажу я не про зміну в погоді. Я говорив про свої власні почуття — соромливо додав я.
Ніколи раніше не бачив я таких кучерів, — та й не міг, бо ніколи не було інших таких кучерів, — як ті, що намагалися сховати рум'янці на щоках. А щодо солом'яного капелюшка і блакитних стрічок, що ними перев'язані були кучері, то я охоче повісив би їх на стіні своєї кімнати на Букінгем-Стрит.
— Ви щойно повернулися з Парижа? — запитав я.
— Так, — відповіла вона. — А ви там бували?
— Ні.
— О! Сподіваюсь, що ви скоро туди поїдете! Вам там дуже сподобається.
Сліди глибокого страждання з'явилися на моєму обличчі. Невже вона сподівається, що я поїду звідси? Невже вона вважає можливим, що я можу поїхати? Я зненавидів Париж; я зненавидів Францію. Я заявив, що за теперішніх обставин не залишу Англію нізащо в світі. Ніщо не примусить мене зробити це. Коротко кажучи, їй знову довелося ховати обличчя за кучерями, але тут нам на допомогу прибіг песик.
Він до смерті ревнував через мене і гавкав. Вона взяла його на руки — о боже мій! — і пестила його, але він усе ще гавкав. Він не дозволяв менi доторкнутися до нього; і тоді вона ляснула його. Ще дужче збільшилися мої страждання, коли вона легенько ляскала його по тупому носику, а він блимав очима, лизав їй руку і все ще гарчав. Врешті-решт він заспокоївся — добре йому було під її підборіддям! — і ми пішли далі подивитися на альтанку.
— Ви не в дуже близьких стосунках з міс Мердстон? — спитала Дора. — Любчику мій! — з останнім звернулася вона до собаки! О, якби то було до мене!
— Ні, — відповів я. — Зовсім ні!
— Вона нудна істота, — зауважила Дора, набурмосившись. — Не знаю вже, про що думав тато, коли вибрав цю мару мені в подруги. Кому потрібен оборонець? У будь-якому разі, мені напевно не потрібен. Джіп мене може оборонити значно краще, ніж ота міс Мердстон... Правда ж, Джіпе, любий?
Він тільки ліниво підморгнув, коли вона поцілувала його круглу голову.
— Тато називає її моєю довіреною подругою, але яка вона мені подруга, правда, Джіпе? Ми не збираємося довіряти випадковим людям, ми з Джіпом. Ми довіряємо тим, кому хочемо, і приятелюємо з тим, кого самі оберемо, а не з тим, кого для нас знайдуть. Правда ж, Джіпе?
Джіп відповів якимсь звуком, подібним до гудіння чайника, коли той закипає. Що ж до мене, то кожне її слово було новою низкою кайданів, які сковували мене по руках і ногах.
— Як шкода! Нема в нас доброї мами, і замість неї дають нам понуру нудну стару потвору на зразок міс Мердстон, а вона ходить по п'ятах за нами... чи не шкода, Джіпе? Та байдуже, Джіпе, ми їй не будемо довіряти і веселитимемося всупереч їй, а щоб не нудьгувати, ми будемо її мучити... правда, Джіпе?
Коли б така розмова тривала ще трохи, то я, мабуть, став би на коліна на гравій, незважаючи на небезпеку подряпати ноги і назавжди бути вигнаним з цього дому. Але, на щастя, альтанка була поблизу, і саме після тих слів ми підійшли до неї.
Там була безліч чудових гераней. Ми прогулювалися перед ними. Дора часто захоплено зупинялася перед деякими квітами, і я зупинявся і захоплювався разом з нею. Дора, сміючись, грайливо підіймала песика, щоб він понюхав квіти; і якщо не всі ми троє перебували в країні чудес, то я вже напевно був там. І до цього дня запах листя герані сповнює мене напівіронічним, напівсерйозним подивом, як сильно я змінився з того часу; і знову бачу я солом'яний капелюшок і блакитні стрічки, пишні кучері, маленького чорного песика у ніжних руках над клумбою квітів і свіжого листя.
Міс Мердстон шукала нас. Вона знайшла нас там і підставила Дорі свою жорстку напудрену щоку для поцілунку. Після цього вона взяла її під руку і змусила нас марширувати на сніданок, немов то був похорон солдата.
Не знаю, скільки випив я чашок чаю, бо його готувала Дора. Але точно пам'ятаю, що я поглинув стільки чаю, що вся моя нервова система (коли вона взагалі була в мене тоді) мусила зруйнуватись. За якийсь час ми пішли до церкви. Міс Мердстон сіла на лаві між мною і Дорою; але Дора співала, і все інше зникало для мене. Хтось молився, — безперечно, за Дору, — і боюся, що більше нічого не пам'ятаю я про цю службу.
День минув спокійно. Гостей не було. Ми гуляли, потім був сімейний обід на чотирьох. Вечір провели серед книжок та картин; міс Мердстон читала якусь проповідь і пильнувала нас. Коли містер Спенлоу сидів навпроти мене після обіду, прикривши голову хустинкою, він і гадки не мав, що в уяві своїй я вже обіймав його як зять. І не підозрював він, коли я попрощався з ним уночі, що оце тільки дав він цілковиту згоду на моє заручення з Дорою, і що я закликав благословення на його голову.
Ми поїхали звідти рано, бо мали розглянути в адміралтейському суді справу про врятування корабля. Справа ця вимагала докладного знання навігаційної науки, тому суддя запросив двох старих шкіперів для допомоги. Незважаючи на ранній час, Дора знову готувала чай за столом; і я мав сумну приємність зняти перед нею на прощання капелюха, коли вона стояла на ґанку, тримаючи Джіпа в руках.
Марні були б спроби змалювати, яким здавався мені того дня адміралтейський суд; як нічого не розумів я з нашої справи; як побачив я, що ім'я «Дора» вирізьблене на срібному веслі — емблемі цього високого
