Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

брук всякий непотрібний їм мотлох; брук був не тільки слизький, а взагалі непрохідний через гори капустяного листя. Та там були не лише овочі. Шукаючи потрібний мені номер будинку, я наступив на черевик, розбиту соусницю, чорний капелюшок і поламану парасолю — усе це на різних стадіях руйнації.

Вся атмосфера цього місця дуже нагадувала мені дні, коли я жив з містером і місіс Мікоубер. Ще більше нагадав мені про містера і мiсіс Мікоубер потрібний мені будинок, відзначений ветхим благородством і тим відмінний від інших будинків на вулиці, хоч усі вони були збудовані на один зразок і скидалися на малюнки невмілої дитини, яка тільки вчиться малювати будинки. До дверей підійшов я саме тоді, коли їх відчинили перед молочником, і тут я ще раз згадав про містера і місіс Мікоубер.

— Ну, — звернувся молочник до молоденької служниці, — чи вже розглянули мій маленький рахуночок?

— О, хазяїн каже, що негайно розгляне його, — відповіла та.

— Бо цей маленький рахуночок, — вів далі молочник, немовби не дістав відповіді і звертався до когось усередині будинку, а не до молоденької служниці, — бо цей мій маленький рахуночок виростає вже великим, може навчитись ходити і, боюся, втече від нас, і ми ніколи вже про нього не почуємо. Але я не дозволю цьому статися, ви знаєте! — казав молочник, все ще звертаючись усередину будинку і свердлячи очима коридор.

До речі, молочники зав­жди розмовляють делікатніше, ніж м'ясники або торгівці горілкою, бо товар у них ніжніший.

Молоденька служниця відповідала дуже тихо, але з самої міміки я зрозумів: вона запевняє, що рахунок буде негайно розглянутий.

— От що я вам скажу, — промовив молочник, уперше суворо глянувши на неї і взявши її за підборіддя. — Ви любите молоко?

— Так, я люблю його, — визнала вона.

— Добре, — відказав молочник. — Отже, у вас його завтра не буде. Ви чуєте? Ні краплі молока не буде у вас завтра!

Очевидно, вона зрештою була рада, що молоко буде хоч сьогодні.

Потрусивши своєю головою, молочник випустив підборіддя дівчини, неохоче взяв покришку з бідона і вилив звичайну порцію в сімейний глечик. Зробивши це, він пішов до сусідніх дверей, мстивим голосом вигукуючи: «Молоко! Молоко!»

— Чи тут живе містер Тредльс? — спитав я.

Таємничий голос з кінця коридору відповів:

— Так.

Після цього і молоденька служниця повторила:

— Так.

— А він удома? — допитувався я.

Знову таємничий голос підтвердив це, і знову луною відгукнулася служниця. Тоді я ввійшов у будинок і за вказівками служниці зійшов нагору; проходячи повз якісь двері, я відчував на собі пильний погляд таємничих очей, які, мабуть, належали власникові таємничого голосу.

Нагорі зустрів мене Тредльс. Він зрадів, побачивши мене, і щиро привітав, запрошуючи до своєї маленької кімнати. Кімнатка ця була надзвичайно охайна, хоч і бідно умебльована. Видно було, що це його єдина кімната; диван правив йому за ліжко, а щітки і вакса лежали серед книжок на верхній полиці за словником. Стіл його був укритий паперами; вбраний у стару куртку, Томмі старанно працював. Я не роздивлявся нічого конкретного, лише окинув поглядом кімнату, але побачив все аж до церкви, зображеній на фарфоровій чорнильниці — така здібність сформувалася в мене ще за часів Мікоуберів. Різноманітні винахідливі пристосування, щоб сховати комод, туфлі і прилади для гоління, переконали мене, що переді мною той самий Тредльс, який колись робив слонові печери з паперу та клав туди мух і втішався після побоїв малюванням скелетів.

У кутку кімнати стояло щось, дбайливо прикрите великим простирадлом. Я не міг добрати, що це таке.

— Тредльсе, — сказав я, сівши і знову потиснувши йому руку, — я радий бачити тебе.

— Я теж радий, Копперфілде, — відповів він. — Я дуже щасливий бачити тебе. Саме тому, що я зрадів, зустрівши тебе в Уотербруків, i певний був, що ти радієш зустрічі зі мною, саме тому я дав тобі цю адресу, а не адресу моєї контори.

— О! В тебе є контора? — здивувався я.

— Власне кажучи, в мене є чверть кімнати, коридор і чверть клерка, — відказав Тредльс. — Я та ще троє молодих людей разом наймаємо контору, а щоб це мало зовсім діловий вигляд, ми взяли на службу ще й клерка. Мені він коштує півкрони на тиждень.

Він усміхався, пояснюючи це, і в усмішці тій упізнав я його простий характер, добру вдачу і ознаки давньої нещасливої долі.

— Не думай, Копперфілде, що я з гордості не даю людям цю мою адресу. Просто відвідувачам може не сподобатися ця місцевість. Щодо мене, то я торую собі шлях, переборюючи труднощі, і смішно було б приховувати це.

— Містер Уотербрук розповів, що ти готуєшся стати адвокатом, — зазначив я.

— Авжеж, — відповів Тредльс, повільно потираючи руки, — я готуюся стати адвокатом. Річ у тім, що я оце тільки після довгеньких зволікань офіційно почав готуватися. Мене підтвердили вже давно, але вступний внесок у сто фунтів стерлінгів — річ важкувата. Важкувата річ, — повторив Тредльс з такою гримасою, ніби йому виривали зуб.

— А знаєш, від якої думки я не можу утриматися, Тредльсе, коли ось так сиджу і дивлюся на тебе? — спитав я його.

— Ні, — відповів він.

— Я думаю про старий блакитний костюмчик, який ти носив у школі.

— Та що ти? — скрикнув Тредльс, сміючись. — Ото був смішний костюм! Вузький піджак і короткі брюки, пам'ятаєш? Боже мій! От були щасливі часи, правда?

— Хоч наш директор міг би зробити ці часи ще щасливішими, коли б не бив нас, — відказав я.

— Може й так! — погодився Тредльс. — Але, друже мій, скільки там сміху було? Пригадуєш ночі в спальні? Коли ми влаштовували вечерю? А коли ти розповідав казки? Ха-ха-ха! А пригадуєш, як мене побили за те, що я плакав після того, як пішов містер Мелл? Старий Крiкль! Хотів би я знову побачитися з ним.

— Він по-звірячому поводився з тобою, Тредльсе! — гнівно сказав я, мені здалося, ніби його тільки в вчора побили.

— Ти так думаєш? — відповів Тредльс. — Дійсно, може, це й правда. Але це вже минулося, й давно минулося. Старий Крікль!

— Ти був тоді під опікою дядька? — спитав я.

— Так! — відгукнувся Тредльс, — того самого дядька, якому я завжди збирався писати. І ніколи не писав! Ха-ха-ха! Так, був у мене тоді дядько. Він помер незабаром по тому, як я залишив школу.

— Що ти кажеш?

— Так! Він вийшов на пенсію, був... як це зветься... драпувальником... мануфактурним торговцем... і зробив був мене своїм спадкоємцем. Але він розлюбив мене, коли я виріс.

— Ти це серйозно? — сказав я.

Він був такий спокійний, що здавалося, ніби він не має на увазі те, що каже.

— О, ще б пак, Копперфілде! Я цілком серйозно, — відповів Тредльс. — Мене ця обставина не дуже радувала, але він дійсно не любив мене. Він казав, що чекав від мене іншого, і врешті одружився зі своєю економкою.

— А ти що зробив? — спитав я.

— Нічого особливого я не зробив, — відповів Тредльс. — Я жив з ними, поки раптом подагра не вдарила його по шлунку. Так ото він помер, а вона вийшла заміж за молодого чоловіка, і так