У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

А ви, мій юний Моцарте, — спитала вона у Мореля, не сміючи звернутися просто до пана де Шарлюса, — вам би не хотілося затриматися? Маємо гарні покої вікнами на море». — «Та йому не можна залишатися, — відповів пан де Шарлюс за оглухлого азартного картяра. — У нього звільнення лише до опівночі. Він мусить вернутися й лягти спати, як розумненький, слухняний хлоня», — додав він протекторально, манірно, з притиском, ніби зазнавав якоїсь садистичної втіхи, уживаючи цього невинного порівняння й мимобіж підкреслюючи голосом усе, що було причетне до Мореля, дотикаючись його як не рукою, то словами, немов обмацуючи його ними.

З казані, яку мені виголосив Брішо, маркіз де Камбремер виснував, що я дрейфусар. А що сам він був запеклий антидрей-фусар, то почав — з куртуазії до ворога — вихваляти якогось полковника-жида, який завжди був дуже справедливий до кузе- в на панства Шевреньї й добився для нього заслуженого підвищення. «А мій кузен сповідував зовсім протилежні погляди, — додав маркіз де Камбремер, не зупиняючись на тому, що це за

погляди, але я здогадався, що вони такі самі старезні й кепсько склепані, як маркізова твар, погляди, яких віддавна дотримуються декотрі родини в провінційних городках. — І знаєте, бігме, як на мене, це дуже гарно!» — сказав насамкінець маркіз де Камбремер. Уживав він слова «гарно», однак же не в естетичному значенні, не так, як його матір і дружина, що прикладали його лише до творів мистецтва, хоча й різних жанрів. Цією міркою маркіз де Камбремер послуговувався радше в тих випадках, коли, наприклад, віншував ставну, злегка роздобрілу жінку: «Як, за два місяці і ви набрали три кіла? Знаєте, це дуже гарно!» Подано свіжкі напої. Пані Вердюрен запросила панів, щоб кожен сам вибрав напій, собі до смаку. Пан де Шарлюс вихилив шклянку, хутко вернувся до ломберного столика, сів і вже не рушав з місця. Пані Вердюрен спитала його: «Чи куштували ви мою оранжаду?» Пан де Шарлюс чарівно усміхнувся, пограв губами і, вахаючи клубами, відповів кришталевим голоском, яким говорив рідко: «Ні, я волів її сусідку, здається, полунична, це така розкіш!» Чудасія, та й годі: деякі душевні відрухи зраджують себе у способі висловлюватися чи в жестикуляції. Якщо хтось вірить чи не вірить у Безгрішне Зачаття, або в невинність Дрейфуса, або у многість світів, але не хоче про це розводитися, ні його голос, ні міміка не зрадять його думок. Та ось, чуючи, як пан де Шарлюс усміхнено й жестикулюючи мовить дискантом: «Ні, я волів її сусідку, здається, полунична», — можна було виснувати: «Еге, та він не байдужий до сильної статі!» —.виснувати з такою самою певністю, з якою суддя засуджує злочинця, дарма що той не признався, лікар прогнозує смерть майбутнього паралітика, якому, може, й невгадно, що він хворий, але він робить огріх у вимові, і з цього огріху видно, що він помре за три роки. Може, люди, здатні діагнозувати з того, як чоловік каже: «Ні, я волію її сусідку, здається, полунична», ненормальну любов, не потребують аж таких глибоких знань. Зв’язок між розпізнавальною ознакою і таємницею тут простіший. Ми невиразно відчуваємо, що нам відповідає мила й усміхнена дама, яка видасться нам манірною, бо видає себе за незвично кокетливого чоловіка, а ми не звикли, щоб мужчина так випендрювався. 1 може, шляхетніше було б думати, що во время оно певне число ангелоподібних жінок помилково вбрано в чоловічу плоть і тепер на вигнанні, намарне б’ючи крильми до чоловіків, будячи в них фізичну відразу, вони вміють улаштувати салон, створити «домашній затишок». Пана де Шарлюса не обходило те, що пані Вердюрен стоїть; він сидів у фотелі, аби бути ближче до Мореля. «Скажіть мені, — мовила до барона пані Вердюрен, — хіба це не злочин: істота, яка могла б чарувати нас грою на скрипку, ріжеться в екарте? 1 це скрипаль-віртуоз!» — «Він добре грає і в карти, він усе робить добре, він розумник», — відповів пан де Шарлюс, стежачи, щоб можна було підказувати, за грою. Зрештою, то була не єдина причина, чому барон розмовляв із пані Вердюрен сидячи. Його соціальні уявлення, уявлення великого пана і шанувальника мистецтва, зливалися в таку химерну амальгаму, що барон замість бути ґречним, як кожна людина його верстви, компонував собі своєрідні живі картини в дусі Сен-Сімона, і, власне, в цю хвилину удавав із себе маршала д’Юксе-ля, який цікавив його й іншими рисами і який, за переказами, так високо носився, що не вставав — нібито з ліні — навіть перед вельможними двораками. «А скажіть, бароне, — промовила пані Вердюрен, уже трохи оббувшися з ним, — чи не знаєте ви в вашому передмісті якогось старого зубожілого шляхтича, який став би мені за швейцара?» — «Ну, чого ж... знаю, — відповів пан де Шарлюс, добротливо усміхаючись, — але радити його не раджу». — «Чому?» — «Боюся, що найелегантніші ваші гості, як застрягнуть у швейцарській, то вже далі не підуть». То була перша пересварка між ними. Пані Вердюрен якось її злегковажила. На жаль, за першою пересваркою почали спалахувати нові, щоправда, уже в Парижі. Пан де Шарлюс усе не покидав свого сідала. На виду йому грала тонка усмішка, бо він ще раз пересвідчився, які влучні його улюблені максими про чар аристократії й нікчемство буржуазії, адже він так легко підгорнув під себе пані Вердюрен. Поза баронова Принципалку анітрохи не здивувала, — вона відійшла від нього тільки тоді, як помітила з тривогою, що маркіз де Камбремер знову мене впіймав. Але перед тим їй захотілося з’ясувати, які стосунки пана де Шарлю-са з графинею Моле. «Ви казали мені, що знайомі з графинею де Моле. Ви в неї буваєте?» — спитала вона, розуміючи під словами «Ви в неї буваєте?», що графиня його приймає, що він вхожий до неї. Пан де Шарлюс відповів співучим голосом, з ноткою легковажности, назнарошки виразно: «Іноді буваю». Це «іноді» збудило недовіру в пані Вердюрен, і вона поцікавилася: «Ви зустрічали там дука Ґермантського?» — «Щось не пригадується». — «О, — здивувалася пані Вердюрен, — хіба ви не знаєте дука Ґермантського?» — «Як же мені його не знати!» —