Уран - Микола Якович Зарудний

— Ти його розлюбила?

— Я не знаю... Він такий добрий, чесний, але щось між нами обірвалось. Я почала думати лише про себе, лише про себе... Ой як мені тяжко, таточку!

— Ти повинна йому про все щиро розповісти, Наталко. Ти теж повинна бути чесна.

— Я не зможу... Якщо я йому скажу, я втрачу його назавжди. Розумієш, назавжди.— Наталка по-дитячому схлипувала і здавалася Нарбутову такою маленькою і беззахисною.

— На що ж ти сподіваєшся?

— Хай мине якийсь час,— шукала компромісу Наталка,— я ще подумаю...

Платон лежав з розплющеними очима. Легенький вітерець шелестів листям, навіваючи смуток. Трасуючою кулею впала зірка. «Щоб поїхала зі мною Наташа»,— вмить загадав Платон. Ще в дитинстві чув од своєї бабусі, що треба лиш загадати своє найбільше бажання, коли падає зірка, і воно здійсниться.

Зірка безслідно щезла в далеких зоряних світах — залишилося тільки Платонове бажання. Він ще не міг усвідомити, що повернеться до Сосонки сам, що, може, Наталка ніколи більше не приїде. Невже він втратив її? Платон згадав, як вона зустріла Давида. Вона закохалася в нього. Треба бути дурнем, телепнем, щоб не помітити цього.

Платонові захотілося виїхати звідси негайно. Розбудити цей нарбутовський дім, кинути їм слова своєї зневаги і мчати, мчати кудись світ за очі від них, від свого приниження, від свого безталанного кохання.

Але Микита хропів у машині і будинок спав. Їм не було ніякого діла до Платонових мук.

...Наталка в самому халаті навшпиньках вийшла зі своєї кімнати. Обережно зійшла по крутих сходах на перший поверх.

— Наталко, ти куди? — на порозі спальні стояла в довгій нічній сорочці мати.

— Куди мені треба.

— Вернись! — Ольга Аркадіївна заступила їй дорогу.

— Пусти,— холодно прошепотіла.

— Ти... ти... до нього? — лютилася мати.— Нізащо! Я розбуджу батька, якщо ти тільки вийдеш з хати!

— Хоч чорта! — Наталка відштовхнула матір і вибігла на веранду. Довго не могла відчинити двері, не могла знайти вмикача, щоб засвітити світло.

— Божевільна! — крізь зуби виціджувала Ольга Аркадіївна.— Чого ти йдеш до нього?

— Я хочу з ним переспати,— кинула в обличчя ошелешеній матері.— І я тобі цього ніколи не прощу, ніколи! — Нарешті Наталка відчинила двері й вибігла в сад.

Вона не знала, де спить Платон, вона нічого не бачила в темряві. Ішла, натикаючись на кущі, на дерева, як причинна. Цупкі гілляки чіплялися за поли легенького халатика, шматували його, дряпали Наталчине тіло. Де він? Де він? Наталка скинула з себе шмаття, що колись було халатом, і гола, як привид, блукала цим чужим садом.

— Платоне, Платоне,— шепотіли її уста.

Він підхопив її, знесилену і вимучену, на руки, поклав на тапчан. Наталка впилася сухими, гарячими губами в Платонові уста і вже не бачила нічого...

Микита завів машину, відчинив ворота, даючи зрозуміти господарям і Платонові, що вже час їхати.

Ольга Аркадіївна, вимушено посміхаючись, подавала снідання.

— Не вдавай з себе ґречну господиню,— сказала їй Наталка, поки Платон вмивався.— Це огидно.

— Наташенько, ти пробач, я нічого не хотіла, просто подумала, що ти застудишся,— виправдовувалася мати.

— Не бреши,— грубо обірвала її Наталка.— Я тобі цього ніколи не забуду.

За сніданком майже не розмовляли. Платон випив тільки чашку кави і встав з-за столу:

— Дякую. Нам пора.

— Ви ж приїздіть,— видавила з себе посмішку Ольга Аркадіївна.

— Неодмінно,— бовкнув Нарбутов.

Усі вийшли проводжати Платона до воріт. Він сухо попрощався з батьками дружини, підійшов до Наталки. Якусь мить стояли мовчки. Потім Наталка рвучко обняла Платона:

— Прости мені, прости...

Він відчув на губах солоний присмак її сліз.

* * *

Васько попросив Ганну Кожухариху та Мотрю Славчукову, щоб допомогли побілити хату, а ті вже шаснули по селу — і зранку в господі Гайворонів метушилися і Ганна, і Мотря, і Марія Снопова, і Катерина Лісняк, навіть Текля Динька прибігла з відерцем вапна. Згодом поприходили Світлана Підігріта і Софія — теж допомагати.

— Ми тут, Васько, хороми зробимо.

— Добре, що вже Наталка приїде, то хоч поживете по-людському. Без жінки й хата тюрма,— щебетала красуня Мотря.

Поки білили кімнати, дівчата попрали рушники і фіранки, вишкребли підлогу. Прийшов із своїми інструментами і Никодим Динька:

— Може, яка теслярська робота буде?

Михей Кожухар приніс фарби для підлоги:

— Дуже фабрична, вмент сохне.

— Міг би колгосп,— міркував Динька,— і кращу хату голові збудувати. Де ж вони тулитимуться отут з жінкою та Васьком?

— Воно, конешно, можна, але той...— не дуже зрозуміло висловився Михей.

— Що «той»? — примружився Динька.

— Народ ще той... не весь... комуністичеський. Почне писати на Платона всяку антимонію.

— А нехай їм руки покорчить,— кляла, не знаючи ще кого, Текля,— як вони не бачать того добра, що Гайворон їм зробив.

— Премії роздав половині села,— й собі озвалася Ганна,— вже й забули про ті колядинські злидні.

— Господи,— зводить очі до стелі Текля,— як їм уже мало, то нема правди на землі! Тисячі позносили в ту збирательну касу та хати, як дзвони, мурують, на мацоклетах по всьому району гасають — і писати на Гайворона? — Текля вже була впевнена, що на Гайворона кимсь зводиться чорна брехня.

— Мотю, он які патьоки по стіні пішли,— сплеснула в долоні Катря Лісняк.

— Ой, не вчіть мене, Катрусю, бо я вже як вмащу, то й сліду не побачите.

— Ти ще можеш. Згадаю, яка ти була дівкою, то аж в грудях холоне,— зітхнув Кожухар.

— Ти