Віднайдений час - Марсель Пруст
Одною з салонних зірок став Набравхаляви, — цього жука забракувала військова комісія попри все його спортсменство. Тепер він зробився для мене безперечним автором дивовижного твору, хоча досі я думав, що тільки випадково, зіставляючи перехресним курсом два нурти спогадів, я вирішив, що то саме він умкнув од мене Альбертину. До того ж насамкінець цей перехресний нурт із далекої відстані років вивів мене стосовно того, що лишилось у моїй пам’яті по Альбертині, на геть занедбаний шлях. Бо я ніколи більше про неї не думав. То була стежка спогадів, межа, куди вже не ступала моя нога. Зате твори Набравхаляви залишалися свіжими, і ця стежка спогадів зринала і витала в моїй свідомості.
Треба сказати, що знайомство із чоловіком Андре не було справою ані приємною, ані легкою, а пропонованій йому дружбі загрожувало чимало розчарувань. Справді-бо, він уже тоді був тяжко хворий і оберігав себе від усіляких клопотів, хіба що котрийсь із них, на його думку, справляв би йому приємність. А приємним клопотом він вважав лише зустрічі з людьми незнайомими, мабуть, чи не сподіваючись у своїй палкій уяві, що вони виявляться не схожими на інших. Що ж до давніх знайомих, то він аж надто добре тямив, ким вони були і ким би могли бути, тож вони видавалися йому не гідними небезпечного для нього, а може, і смертельного панькання з ними. З нього взагалі був препоганий приятель. І хто знає, чи його жадоба до нових людей не крила в собі чогось від того шаленого вогню, який він укладав колись у Бальбеку в спорт, у гру та в непогамовану ненажерливість.
Тим часом пані Вердюрен щоразу хотіла звести мене з Андре, не допускаючи думки, що я з нею знайомий. Зрештою Андре рідко з’являлася з мужем. Вона стала мені за чарівну та щиру подругу, і, вірна естетичним смакам чоловіка, неприхильного до російського балету, казала про маркіза де Поліньяка: «Бакст опорядив увесь його дім. Як можна спати в такому декорі! Я воліла б Дюбуфа». А втім, Вердюрени, внаслідок фатального поступу естетизму, який сам себе почав їсти з хвоста, казали, що не годні знести модерного стилю (тим більше, мюнхенського), ані білих помешкань, і кохаються лише у старих французьких меблях проти темних шпалер.
У цей період я дуже часто бачився з Андре. Ми не знаходили теми для розмови, і одного разу мені спало ім’я Жюльєтти, зринувши із глибин спогадів про Альбертину, наче таємнича квітка. Таємнича натоді, але нині вже не хвильна для мене: тим часом, якщо я міг говорити на силу байдужих мені тем, то цю обминав — не те щоб вона була для мене байдужіша за інші, ні, просто настає щось подібне до пере-ситу справами, про які ми забагато думаємо. Хто знає, чи період, коли мені у всьому ввижалися таємниці, й справді ними повнився. Та що такі періоди не тривають вічно, то чи варто жертвувати здоров’ям і добробутом задля розкриття таємниць, які колись перестануть нас цікавити.
За часів, коли пані Вердюрен приймала у себе всіх, кого хотіла, усі дивом дивувалися, що вона намагалася манівцями нав’язати стосунки з однією особою, яку зовсім згубила з очей, — з Одеттою. Вважалося, що Одетта вже не може додати блиску гронові, згуртованому навколо пані Вердюрен. Але тривала розлука не тільки гоїть смертельні урази — подеколи вона будить дружні почуття. До того ж спостерігається явище, завдяки якому смертенні вимовляють імена лише тих, кого знали колись, а старі любують у спогадах дитинства, і те явище має свій соціальний відповідник. Аби повернути до себе Одет-ту, пані Вердюрен скористалася, певна річ, не своїми «ультра», а завсідниками не такими вірними, які одною ногою стояли в тім, а другою в тамтім салоні. Вона сказала їм: «Ума не доберу, чому її тут більше не видно. Якщо вона на мене образилася, то я на неї ні; та й чим я власне її скривдила? У мене вона познайомилася з двома своїми чоловіками. Якби їй захотілося вернутися, хай знає: мої двері для неї завжди відчинені». Ці слова, від яких, мабуть, могла б потерпіти гордість Принципалки, якби не гра її уяви, переказано адресатці, однак же нічого з того не вийшло. Пані Вердюрен чекала на Одетту, але Одетта не з’явилася, поки події, про які йтиметься згодом, не привели, зовсім з інших причин, до того, чого не здолало зробити посольство завзятих перекиньчиків. Як легкі звитяги, так і нищівні поразки, як мовиться, на дорозі не валяються.
Пані Вердюрен казала: «Це нестерпно, я зателефоную Бон-танові, щоб ужив якихось заходів, знову став жертвою вики-дону весь кінець статті пана де Норпуа і за що? — дав наздогад, що кишнули Персена, та й годі». Зі звичайнісінької людської глупоти кожен пишався, вживаючи утертих виразів, і гадав, що цим засвідчує не просто собі глупоту, а глупоту модну; так робить міщанка, кажучи, коли йдеться про панів де Бреоте, д’Еґрігенте чи де Шарлюса: «Хто такий? Бабал де Бреоте, Ґріґрі, Меме де Шарлюс?» Дукині, зрештою, поводилися так само і з не меншою втіхою ввертали «кишнули», щоправда, вони відрізняються — для простолюдців, трохи поетів — титулом, проте висловлюються відповідно до складу свого розуму, розбавленого підмісом міщанства. Споріднення душ не визнає станових відмінностей.
Втім, увесь цей телефонаж пані Вердюрен мав і свої прикрі мінуси. Хоч ми й забули про це сказати, «салон» Вердюренів, зберігаючи свій дух і сутність, перебрався до одного з найбільших паризьких осторонців, бо брак опалення та світла ускладнював вердюренівські прийняття у давній і дуже вогкій садибі венецьких послів. Зрештою новий салон не був позбавлений принад. Як у Венеції форму палацу визначає простір, обмежений водою, а в Парижі крихітний садочок чарує більше, ніж парк у провінції, так і тісна їдальня пані Вердюрен, ромбовидне приміщення зі сліпучо-білими стінами, становила собою ніби екран, де як не щодня, то принаймні щосереди відбивалися силуети всіх найцікавіших і найрозмаїтіших людей, силуети найелегантніших парижанок, і увесь цей світ радів, насолоджуючись розкішшю Вердюренів, яка зростала разом з їхньою фортуною, тоді як найбільші багатії мусили обмежувати себе,
