Віднайдений час - Марсель Пруст
Блок попрощався з нами на порозі свого дому, і слова його, звернені до Сен-Лу, дихали ядучою гіркотою, слова про те, що всі вони, оті «мальовані вродливці» при галунах, оті бравкі штабні ад’ютанти, нічим не ризикують, натомість він, простий жовнір другої кляси, не має охоти дати «продірявити себе кулями за Вільґельмчика». — «Цісар Вільґельм начебто тяжко хворий», — відгукнувся Сен-Лу. Блок, як і всі люди, які крутяться навколо Біржі, напрочуд легко сприймав усі сенсації і не забарився додати: «Ба всі тільки й говорять що про його скін». На Біржі кожного недужого монарха, Едуарда VII чи Вільґельма II, спішать поховати, а кожне місто, взяте в облогу, вже капітулювало. «Поки що це приховують, — докинув Блок,— щоб не зламати духу бошів. Але він сконав учора вночі. Мій батько довідався про це з певного джерела». Цю причетність до певних джерел, єдиних, із якими рахувався пан Блок-старший, він завдячував «високим зв’язкам»; і нібито звідти ж таки йому подано наразі таємну звістку, що акції товариства «Екстер’єр» незабаром підуть угору, зате акції товариства «Де Бірс» ось-ось упадуть. А втім, якби навіть саме в цей момент почався зліт акцій товариства «Де Бірс» або «пропозицій» цінних паперів товариства «Екстер’єр», а ринок перших був «твердий» і «активний», ринок других «хисткий» і «слабкий», і його тримали «у фондовому резерві», певність джерел, однак, не викликала б сумніву. Тому Блок сповістив нам про смерть кайзера з міною таємничою та поважною, але заразом і з роздратованою. Надто ж його іриту-вало оте Роберове: «Цісар Вільґельм». Гадаю, навіть під ножем гільйотини Сен-Лу і дук Ґермантський не здолали б сказати інакше. Двоє світських мужів, якби вони єдині заціліли на безлюдному острові, де їм не було б перед ким засвідчувати добрі манери, розпізнали б одне одного по тих слідах культури, як двоє латиністів розпізнали б одне одного по правильному цитуванні Верґілія. Сен-Лу ніколи б, навіть катований німцями, не потрапив сказати інакше, ніж «цісар Вільґельм». І ця ґречність, попри все, вказувала на велику духовну неволю. Хто не вміє скинути цих пут, зостається світов-цем. Ця елеґантна пересічність не позбавлена чару — надто у всьому тому, що пов’язане в ній із прихованою шляхетністю і невизнаним геройством — проти простацтва Блока, страхополоха і фанфарона, який дзявкав на Робера: «А ти не міг би сказати «Вільґельм», та й квит? Отож-бо й воно, у тебе душа у п’ятах, ти вже стелишся перед ним! Що й казати, гарні будуть наші вояки на фронті, вони лизатимуть чоботи бошам! Ви, штабники з золотими нашивками, зугарні тільки клацати закаблуками. Що, дістав?»
«Бідоласі Блокові усе ввижається, наче ми тільки клацаємо закаблуками», — сказав мені Сен-Лу з усмішкою, коли ми покинули нашого товариша. І я добре зрозумів, що Робер не прагнув клацати закаблуками, хоча наразі не здавав собі справи з його намірів так ясно, як згодом, коли він домігся переведення в піхоту, оскільки кавалерія в боях не брала участи, а потім записався в піші стрільці, після чого з ним сталося те, про що ви прочитаєте згодом. Блок не побачив Роберового патріотизму з тієї простої причини, що Робер ніколи не виставляв його напоказ. Сам Блок почав палко признаватися перед нами до антимілітаризму, щойно комісія визнала його за «придатного», одначе доти він виступав з украй шовіністичними заявами, з огляду на короткозорість вважаючи себе за комісованого. Натомість Сен-Лу на такі заяви був нездатний; передусім через свою моральну делікатність, що не дає нам висловлювати надто глибокі почуття, хай навіть і цілком природні. Моя мати не тільки не вагаючись ані хвилини віддала б життя за мою бабусю, а й страшенно мучилася б, якби не могла цього зробити. А проте я не потрапив би собі уявити з відстані років, щоб із її уст могли зірватися слова: «Я віддала б життя за матір». Так само сором’язливий у своїй любові до Франції був Робер, і, як на мене, в цьому сенсі більше належав до роду Сен-Лу (наскільки я міг уявити собі його батька), ніж до Ґермантів. А ще його оберігала від такого вияву почуттів і певна моральна гідність розуму. Працівники справді розумні та поважні переймаються якоюсь огидою до тих, хто не може діяти без тріскотнечі, хто набиває собі ціну. Ми не вчилися разом ні в ліцеї, ні в Сорбонні, але нарізно слухали лекції одних і тих самих професорів, і мені згадується сміх Сен-Лу, викликаний тим, що викладач анітрохи не кращого, ніж в інших викладачів, курсу, прагнув уходити за генія, даючи якусь амбітну назву своїм теоріям. Досить було про це згадати, як Робер сміявся з усієї душі. Звичайно, чисто інстинктивно ми не віддавали переваги Коттарові чи Брішо, але так чи інак шанували людей, які глибоко знали греку чи медицину і не були схильні через це до дурисвітства. Як я вже казав, хоча всі мамині вчинки виказували готовність віддати життя за свою матір, вона ніколи б не зізналася в цьому навіть самій собі, а висловлювати свої почуття перед іншими вважала б за річ не тільки зайву і смішну, а й відразливу та ганебну; так само я не здолав би уявити, щоб Сен-Лу розводився про свій військовий риштунок — про те, що йому треба зробити, про наші шанси на перемогу, про невисоку боєздатність російського війська, про те, що мала б зробити Англія; важко було уявити в його устах бодай і найкрасномовнішу тираду, гідну навіть того, щоб її виголосив найсимпатичніший з міністрів перед депутатами, змусивши їх посхоплюватися в єдиному пориві на ноги. Проте я не можу сказати, щоб на цю його негативну рису, що боронила висловлювати найкращі почуття, не впливав «дух Ґермантів», як у цьому сенсі, — ми бачили це, — він не раз упливав на Сванна. І хоча я відзначав у Роберові риси, притаманні передусім
