Віднайдений час - Марсель Пруст
(Сказати по щирості, ці глибокі зміни, спричинені війною, були обернено пропорційні до розумових здібностей тих, кого вони вразили, принаймні починаючи з певного рівня. На самому споді дурні дуренні, ласі до насолод, нехтували війну взагалі. А на верхівлях ті, хто жив внутрішнім життям, мало зважали на значущість подій. Те, що могло перевернути їхній напрям думок, радше було чимось, що саме собою не мало жодного значення і що перебило для них перебіг часу, роблячи їх сучасниками іншої життєвої пори. Це можуть зримо засвідчити чудородні сторінки, натхнені таким перенесенням, сторінки, де йдеться про спів птаха у парку Монбуасьє або про легіт, насичений запахом резеди, а це ж бо епізоди, мабуть, не такі важливі, як великі дати Революції та Імперії. А проте у «Посмертних записках» вони подвигнули Шатобріана написати сторінки куди більшої вартости.) Такі слова, як дрей-фусар чи антидрейфусар утратили вже глузд, мовили ті самі люди, що здивувалися б або обурилися, якби їм сказали, що, певно, за кілька сторіч, а то й раніше слово бош стане цікавим архаїзмом, як слова санкюлот, шуан чи блакитний.
Пан Бонтан не хотів чути про мир, поки Німеччина не зазнає розбору, як у середньовіччя, поки Гоґенцоллерни не злетять із трону, а Вільґельма II не візьмуть на мушку. Словом, він признавався до тих, кого Брішо охрестив «порішайника-ми», і це було дипломом громадянської зваги, якого тільки можна добути. Певне, перші три дні пані Бонтан було якось ніяково серед тих, хто просив пані Вердюрен познайомити їх із нею, і пані Вердюрен поправляла її трохи шорстко: «Графа, моє серце», коли пані Бонтан казала їй: «Це ж бо ви рекомендували мені дука Осонвільського, правда?» — чи то з цілковитого невігластва і невміння пов’язати ймення Осон-вільський з якимсь титулом, чи то, навпаки, з надміру обізнаносте і за асоціацією з «Партією княжат», до якої, як їй повідомлено на її розпити про неї, граф Осонвільський належав ув Академії.
Але вже четвертого дня вона цілком загніздилася в Сен-Жерменському передмісті. Вряди-годи круг пані Бонтан ще бачили незнані уламки якогось товариства, дивні не більше, ніж шкаралуща круг курчати, для тих, хто знав, з якого яйця вилупилася пані Бонтан. Але за два тижні вона вже струшувала її з себе, а через місяць, коли вона казала: «Іду до Леві», всі розуміли навіть без уточнення, що вона має на увазі панство де Леві-Мірпуа, і жодна дукиня не лягла б спати, не довідавшись від пані Бонтан чи пані Вердюрен, бодай телефоном, про що йшлося у вечірньому комюніке, чого там не згадали, як там розвивається наш спір із Грецією, який готується наступ, словом, не випитавши всього, що публіці стане відомо лише завтра, а то й пізніше, і що в неї скидалося на генеральну репетицію в будинку моди. У цих розмовах, повідомляючи новини, пані Вердюрен казала «ми», маючи на думці Францію. «Отож-бо ми вимагаємо від грецького короля, аби він ушивався з Пелопонесу тощо; ми йому покажемо дорогу тощо». І в усіх цих повідомленнях незмінно згадувалося Г.Ш.[2] («я телефонувала до Г.Ш.»), і, вимовляючи цю абревіатуру, вона зазнавала такої самої втіхи, якою смакували колись жінки, не знайомі з принцом Аґріґентським, перепи-туючи з усміхом, коли мовилося про нього, аби показати, що вони в курсі: «Ґріґрі?» — втіхи, відомої не в надто буремну добу лише світовцям, а за часів великих змін приступної уже й простому людові. Наш шафар, наприклад, коли згадувано про грецького короля, умів кинути — що то газети! — мов той Вільґельм II: «Тіно?», хоча це його панібратство щодо королів не переставало відгонити вульгарністю, як щось суто саморобне, бо вже давненько, починаючи розмову про короля ес-панського, він казав: «Фонфонс». Зрештою, помічалося, що в міру зростання числа ясновельможних осіб, що робили аванси пані Вердюрен, маліло число тих, кого вона взивала «занудами». Наче за помахом чарівної палички, кожний зануда, який візитував її чи набивався в гості, робився раптом якимсь інтелігентним, симпатичним. Словом, через рік число зануд скоротилося в таких пропорціях, що «страх і муки нудьги», які посідали таке місце в розмовах і відігравали таку велику ролю в житті пані Вердюрен, де й поділися. Сказати б, на старість нестерпність нудьги (яка, зрештою, згідно з давнішими її запевненнями, замолоду була їй не відома) менше давалася пані Вердюрен узнаки, подібно до того, як деякі мігрені та нервові астми втрачають у нас на силі з роками. І страх перед нудьгою, мабуть, цілковито покинув би, за браком зануд, пані Вердюрен, якби вона не навербувала їх собі натомість серед колишніх своїх вірних.
А втім, завершуючи розмову про дукинь, які вчащали тепер до пані Вердюрен, — вони являлися сюди, самі про це не здогадуючись, у пошуках достоту того самого, чого давніше шукали дрейфусари, тобто світських розваг, скомпонованих так, що смакування ними не тільки вгамовувало цікавість до політики, а й відгукувалося на потребу коментувати між собою події, вичитані в газетах. Пані Вердюрен казала: «Приходьте о п’ятій погомоніти про війну», як давніше — «погомоніти про Дрейфусову справу», а згодом: «Приходьте послухати Мореля».
До речі, щодо Мореля: йому не випадало там бувати через те, що він не служив у війську. Просто не зголосився до нього і став дезертиром, але про це ніхто не знав.
Усе верталося на свої круги, тож, цілком природно, знову ввійшли в обіг давні слівця «добромисний» і «недобромис-ний». Але на круги свої та не зовсім — і подібно до того, як давні комунари були антиревізіоністами, найзапекліші дрейфусари хотіли постріляти всіх, мавши підтримку в генералів, достоту як генерали під час Процесу насипалися на Ґаліфе. На свої зібрання пані Вердюрен постійно запрошувала кількох зовсім свіжих дам, відомих своєю доброчинністю; за першим разом вони з’явились у пишних
