Віднайдений час - Марсель Пруст

те, що ми залюблені у красні мистецтва, коли об’єднана Европа облягає терени свободи». Так само чинили 1916 року кравці, які, сповнені пихи митців, проголошували зі свого боку, що «пошуки нового, відхід від баналь-ности, утвердження індивідуальности, кування перемоги, відкриття для повоєнних поколінь нової формули краси — ось які амбіції не дають їм спати, ось за якою химерою вони женуться, в чому можна переконатися, одвідавши їхні салони, розташовані просто на вулиці... де глушіння світлою і веселою нотою тяжких смутків доби нібито стало злобою дня, хоча це робиться зі стриманістю, накинутою обставинами. Смутки доби, справді, могли взяти гору над жіночою життєрадісністю, якби ми не мали перед собою стількох високих прикладів одваги та витримки. Отож, думаючи про мужніх наших вояків, які на споді траншей мріють про комфорт і вишукані туалети для далеких своїх голубок, залишених біля домашнього вогнища, вкладімо ще більше винахідливости в розробку нових моделей, щоб сукні відповідали вимогам часу. Мода, як легко здогадатися, оселилася переважно в англійських домах, себто у союзників; цього року всі шаленіють за сукнею-бочкою, гожа хвацькість якої відгонить якоюсь веселою поволокою витворности. Один із найщас-ливіших наслідків цієї сумної війни, — додавав захоплений хроніст, — «що ми доможемося (ні, не повернення утрачених земель чи пробудження національного духу, як усі сподівалися прочитати), доможемося пречудових здобутків у туалетах, це буде те, що називається: без зайвої розкоші, з дрібниць, з нічого створена елегантність. Над сукню від великого кравця, пошиту в багатьох екземплярах, ми предкладаємо нині сукню хатнього роблива, як ще один доказ тямущости, смаку та індивідуальної переваги наших дам».

Що ж до милосердя, то цілком природно, — ще б пак, стільки напастей від ворожої навали, стільки калік! — коло нього заходилися «ще ревніше», що зобов’язувало дам у високих тюрбанах проводити пообіддя на «чаюванні», обговорюючи довкола бриджового столика новини з «фронту», тим-часом як під брамою на них чекали авта і ставний солдат за кермом базікав із лакейчуком.

Зрештою новими були не тільки головні убори, що бовваніли над головою дивацькими циліндрами. Личка теж були нові. Молодісінькі дами в нових капелюшках бралися хтоз-на-відкіль і становили собою виквіт бомонду — хто з-перед шести місяців, хто з-перед двох років, а хто й з-перед чотирьох. Зрештою ця різниця мала для них таку саму вагу, яку за часів перших моїх кроків у великому світі мало для двох родів, таких, скажімо, як Ґерманти і Ларошфуко, доведене чотирьохсотрічне шляхетство. Дама, знайома з Ґермантами з 1914 року, вважала за парвеню даму, допущену до них лише 1916-го, і, вітаючи її, мов та королева-вдова, лорнетувала її і цідила з гримасою, що, властиво, навіть невідомо, заміжня ця пані чи ні. «Все це виглядає не бозна-як гарно», — висновувала дама, датована 1914 роком, бажаючи, щоб коло свіжо допущених урвалося саме на ній. Ці нові особи, яких юнь мала за старе луб’я, а деякі старі добродії, що бували не тільки у великому світі, за, зрештою, не таких-то вже й нових, не просто розважали товариство цікавими для нього розмовами про політику та музику в тісному свійському гурті; їм ще й доводилося постачати ці теми особисто, бо для того щоб речі здавалися новими, хай вони навіть старі чи хай навіть і нові, треба у мистецтві, як і в медицині чи там у вищому світі, витворювати нові назви. (В дечому вони, зрештою, були нові. Скажімо, пані Вердюрен вибралася під час війни до Венеції, але оскільки такі, як вона, уникали говорити про сумне і сентиментальне, то, за її визнанням, найбільше її там вразила не сама Венеція, не Сан-Марко і не палаци, тобто не те, що мені, навпаки, так подобалося, а гра світла нічних прожекторів, і про ці прожектори вона розповіла, підкріплюючи свою розповідь цифрами. Отож у кожному сторіччі відроджується певний реалізм як реакція на досі улюблене мистецтво.)

Салон Сент-Евертів нагадував благеньку вивіску: вона не привабила б нікого, хоча за нею ховалися найбільші артисти і найвпливовіші міністри. Зате збігалися — послухати в одних виступ секретаря, в інших заступника директора кабінету — до нових отюрбанених дам, які своєю крилатою і тріскотливою навалою заполонили Париж. Дами першої Директорії мали свою королеву, була вона молода та гарна і звалася пані Тальєн. Дами другої Директорії мали двох королев, були вони старі та шпетні і звалися пані Вердюрен і пані Бонтан. Хто міг би дорікати пані Бонтан за те, що її муж відіграв у Дрей-фусовій справі ролю, гостро розкритиковану в «Еко де Парі»? Вся ж бо Палата стала в певний момент ревізіоністською, отож довелося серед старих ревізіоністів, як і серед старих соціалістів, рекрутувати партію суспільного ладу, релігійної толерантности і військових приготувань. Колись би пана Бонтана ненавиділи, бо непатріоти ходили у дрейфуса-рах. Але скоро це слово кануло в лету, і їх почали йменувати ворогами закону про трирічну військову службу. А все ж, пан Бонтан, один з авторів цього закону, був патріот.

У великому світі (і це суспільне явище є, зрештою, об’явом далеко загальнішого психологічного закону) всякі новини, шкідливі чи нешкідливі, викликають страх, поки їх не засвоять і не пристосують. От і з дрейфусарством було так, як із одруженням Робера де Сен-Лу з Одеттиною донькою, одруженням, яке наробило стільки галасу. А нині, коли у панства де Сен-Лу бачать усіх «знайомих», навіть якби Жільберта поводилась, як Одетта, до неї однак «ходили б» і хвалили її за те, що вона, як королева-вдова, ганить не засвоєні як слід моральні новації. Дрейфусарство вже стоїть на одній дошці зі справами шанованими і звичними. Жодна душа вже не завагалася б оплескувати його, як давніше — гудити, от і думай тепер, чого воно варте саме собою. Воно перестало бути шокінгом. Власне, інакше й бути не могло. Люди ледве пам’ятали про те, що це явище існувало взагалі, як по якомусь часі ми забуваємо, був батько молодої дівчини злодієм чи ні. Принаймні можна сказати: «Та ні, це стосується шваґра або когось однопрізвищного. Тільки не її батька — про нього я зроду не чув чорного слова». Та й, поза всяким сумнівом, дрейфусарство від дрейфусарства різниться: тож-бо той, хто бував у дукині Монморансі й лобіював закон про трирічну службу, не міг бути покидьком. Кожен гріх прощенний. І забуття, вготоване дрейфусарству, торкнулося a fortiori[1] дрей-фусарів. Зрештою, дрейфусарів у політиці більше не було, бо за колишніх дрейфусарів виставляли себе всі, якщо хотіли увійти до уряду, навіть ті, хто протистояв усім тим