як у разі Вентейлів чи Берґоттів, підтвердження нашого суду в їхніх творах, бо вони їх не створили, а тільки — на превеликий наш подив, оскільки ми переконалися, які вони пересічні — надихали на них інших. То дарма, що салон, який у музеях сліпитиме очі найбільшою з часів великих ренесансових мальовидел пишнотою, виявиться вітальнею втішної міщаночки, про яку я, аби її не знав, марив би перед полотном, щоб у реальності могти підійти до неї, сподіваючись, що вона викаже мені найцінніші секрети мистецтва маляра, яких не зрадила б мені його картина, міщанки, чий помпезний шлейф з оксамиту і мережива становить малярський мотив, гідний найкращих Тиціанів. Якби я розумів тоді, що Берґот-том стає не найрозумніший, найосвіченіший і найдуховніший з людей, а той, хто потрапить стати люстром і завдяки цьому віддзеркалить у творчості своє життя, хай би навіть нікчемне (сучасники не бачили Берґотта таким розумником, як Сванн, і таким ерудитом, як Бреоте) — то можна було б із тим більшим правом сказати те саме про моделі художника. Коли у маляра, великого майстра, пробуджується почуття краси, її зразки дають йому люди трохи багатші за нього, і він знайде в них усе, чого бракує в його ательє невизнаного генія, який продає свої картини по п’ятдесят франків на штуку: вітальню з меблями, оббитими старосвітським єдвабом, силу ламп, гарних квітів, гарних овочів, гарних суконь; і ці люди, тільки відносно незаможні або такі, що видаються незаможними проти людей справді виняткових (які навіть не знають про їхнє існування), саме завдяки цьому можуть куди легше познайомитися з невідомим митцем, оцінити його, запросити до себе, купити його образи, ніж аристократи, які подібно до пап та голів держав замовляють свої портрети у ма-лярів-академіків. Чи ж дивина, що поезію гожого дому і гарних нинішніх туалетів нащадки радше відкриють для себе в салоні видавця Шарпантьє роботи Ренуара, аніж у портреті принцеси де Саган або графині де Ларошфуко пензля Котта чи Шаплена? Митці, які дали нам найкращі взірці елеґантности, примітили її в тих, хто не завше уходив за великого елеґанта своєї доби, бо елеґанти рідко доручають портретувати себе незнаному шанувальникові прекрасного, вони не здатні догледіти прекрасне в його полотнах, бо все застує більмо задавнених шаблонів, застилаючи полудою зір публіки, мов те маячне видиво, що його недужий плутає з об’єктивними картинами довколишнього світу. Та оскільки ці пересічні відомі мені моделі були до того ж джерелом натхнення або порятунком для певних композицій і оскільки на картині та чи інша з них переставала бути моделлю, ототожнюючись із другом, гідним того, щоб його зобразити на полотні, то слід було задуматися, через що всі люди, спроможні збудити в нас жаль, що ми їх не знали, тимчасом як Бальзак повиводив їх у своїх книжках або присвятив їм ці книжки на знак свого безмежного захвату, а Сент-Бев чи там Бодлер написали про них найкращі свої вірші, — через що згадані люди, а надто всі оті пані Рекам’є та Помпадур видалися мені особами нецікавими: через моє природне каліцтво, що доводило мене тоді до сказу, бо несила було побачитися знову зі знехтуваними колись людьми, чи через те, що німбом їх оздоблювала тільки примарна магія літератури, що спонукало мене читати зовсім інші книжки, втішаючись тим, що з огляду на погіршення стану здоров’я, я мусів за день урвати світські стосунки, зректися подорожей та музеїв задля лікування в санаторії. Проте, може, цей лихий бік, ця лжепрозур-ка існує у спогадах лише тоді, коли вони ранні, коли репутації як людей мистецтва, так і світовців руйнуються надто швидко (бо хоч новий досвід і силкується потім повстати проти цих «поховань», чи здатен він вирвати із забуття бодай когось із цілої купи «похованих»?)
Більше ці думки, які то втишували, то підсичували жаль за тим, що я не маю літературного хисту, не виникали ні разу в моїй голові протягом довгих років, одколи я, зрештою, вирішив зовсім не братися за перо, років, перебутих на лікуванні далеко від Парижа, аж поки на початку 1916 року в моєму санаторії забракло медичного персоналу.
Я повернувся до Парижа, зовсім відмінного відтоді, як я його побачив у серпні 1914-го за першого свого повороту для лікарського огляду, після якого я знову повернувся до санаторію. Одного з перших вечорів по своєму повороті 1916 року мені закортіло послухати думки про єдину цікаву тоді для мене річ — війну, і по обіді я подався до пані Вердюрен, бо вона та пані Бонтан були королевами воєнного Парижа, який навіював думку про Директорію. Ніби вирослі на дріжджах, сказати б, самосій, усі молоді жінки парадували щодня у високих циліндричних тюрбанах, достоту як чепурухи доби пані Тальєн, з патріотизму вони носили темні «воєнні» прямі єгипетські туніки і куцесенькі спіднички; на ногах мали перехрещене реміняччя і котурни, як у Тальми, або високі гамаші, схожі на ті, що носять наші славні вояки; а ще, хвалилися вони, лиш на те, аби тішити око воякам, вони надягали не тільки «струмисті» туалети, а й клейноди, як подивитись, чимось зрідні військовій амуніції, хай їхній матеріал і не походив з армії і не в армії підлягав переробці; замість єгипетського орнаменту, цього нагаду про єгипетську кампанію, повелася мода носити персні та браслети, зроблені з уламків або пояска гарматна 75-го калібру, запальнички, виготовлені з двох англійських монет, на які жовнір у своїй землянці примудрявся накладати таку гарну патину, що профіль королеви Вікторії виглядав, як виґравіюваний різцем Пізанелло; а ще через те, що думають про це повсякчас, — хвалилися дівчата, — вони носять мінімальну жалобу, якщо котрийсь із «наших» поляже, і під приводом, що в ній має бути «домішка гордости», не мають собі за сором носити білу шапчину з англійського крепу (такого гарного, «багатонадійного» — у плані їхньої нездоланної віри в остаточну перемогу), заступити давній кашемір атласом та шовковим мусліном і навіть зберегти перла, «дотримуючись такту і коректности, про які годі нагадувати французкам».
Лувр був зачинений, як і всі музеї, і коли в газеті з’явився заголовок: «Сенсаційна виставка», не було сумніву, що йдеться не про картини, а про сукні, сукні, призначені, втім, для «витворних утіх мистецтва, тих самих, яких парижанка давно вже позбавлена». Отож-бо елегантність і втіхи знов повернулися; елегантність, оскільки не знаходилося місця для красних мистецтв, намагалася виправдатися, як виправдовувалися 1793 року красні мистецтва, коли митці, виставляючись у революційному Салоні, заявляли, що «даремно ці пісні республіканці ганять
