Віднайдений час - Марсель Пруст
Ось чому, коли я збирав водно всі свої спостереження за бенкетниками, малюнок ліній, накреслених мною, становив собою сукупність психологічних законів, де майже не знаходилося місця для того, чим клопотався конкретний співрозмовник, проказуючи свої слова. Але якщо я робив свої портрети саме такими, чи можна їх вважати зовсім безвартісни-ми? Якщо в малярстві якийсь портрет виявляє певні істини, пов’язані з обсягом, світлом, рухом, чи конче він має бути гірший за інший портрет тієї самої особи, не схожий на нього нічим, портрет, де тисячі подробиць, пропущених у першому, будуть ретельно вималювані, дозволяючи нам переконатися, що модель була гарна, тоді як у першому видалася нам бридкою, і де все це може мати документальну, ба навіть історичну вагу, але не конче є художнім відкриттям.
А потім, спонукуваний легковажністю, щойно я виходив на люди, я прагнув радше кокетувати і розважатися, базікаючи, аніж мотати на вуса, слухаючи, якщо тільки я не з’являвся в товаристві, аби розпитати про деякі проблеми штуки чи перевірити якийсь пекучий здогад, яким ще раніше сушив собі голову. Але я був нездатний побачити те, жадобу чого ще не пробуркала в мені якась лектура, те, чого я сам спершу не нашкіцував, аби потім порівняти свій шкіц із реальністю. Скільки разів, — я добре знав про це, хоча не навчився цього з наведених тут ґонкурівських сторінок, — мені не щастило зосередити увагу на предметах чи людях, задля яких потому, — коли їхній образ являв мені у самоті якийсь художник, — щоб їх віднайти, помандрував би на край світу, важачи головою! Ось коли скресала моя уява і починала малювати. І про те, біля чого я позіхав рік тому, тепер я казав так, ніби вже споглядав його жагуче: «Невже справді не можна його побачити ще раз? Чого б я за це не дав!»
Коли читаємо статті про людей, навіть просто про світських людей, названих «останніми представниками суспільства, яке уже втратило всіх свідків», можна, звичайно, вжахнутися: «От тобі й маєш, стільки великих слів про такого сіряка! Якби я не бачив цієї людини, а тільки читав газети й періодику, то був би в розпачі, що досі цього не знав!» Але мене так і тягло, читаючи такі газетні шпальти, думати: «Шкода, що я все уганяв за Жільбертою та Альбертиною, і не зважав на цього добродія! Я мав його за маруду-світовця, за звичайного фігуранта: а він був фігурою!»
І прочитані ґонкурівські сторінки схиляли мене до уболівань над такою схильністю. Мабуть, я міг виснувати з них, що життя вчить нас не переоцінювати книжки і показує, що те, що вихваляє письменник, не заслуговує на особливу увагу; але так само я міг виснувати, що книжка, навпаки, вчить нас підносити вартість життя, вартість, якої ми не вміли цінувати раніше й усвідомити яку нам допомагає книжка. Зрештою ми можемо себе потішити, що нам було не дуже приємно в товаристві такого собі Вентейля чи Берґотта. Соромливе філістерство одного, нестерпні вади другого, ба навіть претензійна вульгарність Ельстіра на початку його кар’єри (бо ґон-курівський «Щоденник» відкрив мені, що він був не ким, як «паном Тішем», який у Вердюренів так дратував своїм патяканням Сванна) аж ніяк не можуть свідчити проти них, бо їхній геній об’явився в їхніх творіннях. Вони, незалежно від того, хто не має рації, ми чи мемуаристи, зачаровані їхнім товариством, надто цим не журяться, бо якщо автор «Щоденника» і помилявся, це анітрохи не применшить вартости життя, що породило таких геніїв. (Але який геній не нахапається панібратських манер, властивих художникам його кола, перш ніж дійде, як це сталося з Ельстіром, хоч буває таке й рідко, до вершин доброго смаку? Хіба не рясніють, приміром, Баль-закові листи вульгарними зворотами, від яких Сванна всього пересмикувало б? А проте Сванн, хоч який тонкий і вільний від усякої смішної ґаліматьї, навряд чи кебітний написати «Кузину Бетту» чи «Турського священика».)
На зовсім протилежному краю досвіду по моїх відкриттях, що найцікавіші анекдоти з ґонкурівського «Щоденника», цієї невичерпної криниці, вечірньої розваги самотнього читальника, походили з уст співрозмовників, яких, читаючи ці сторінки, нам так хотілося б пізнати і які не залишили в мені жодного сліду цікавих спогадів, — я ще міг це якось пояснити собі. Попри наївність Ґонкура, який цікавість анекдоту оцінював на засаді виїмковости оповідача, цілком могло бути, що й люди пересічні здибали у своєму житті або чули щось цікаве і собі переповідали його іншим. Ґонкур умів і слухати, і бачити; а я ні.
А втім, кожен із цих фактів заслуговував на окремий розгляд. Дук Ґермантський, звісно, не справив на мене враження тієї чарівної моделі молодечої гожости, яку моя бабуся так прагнула пізнати, а мені завдяки мемуарам пані де Босержан ставила за недосяжний взірець. Але не забуваймо, що Базен мав тоді щойно сім годочків, що мемуаристка була його тітка і що навіть мужі, налаштовані за який місяць-два розлучитися, вихваляють своїх жінок. Одну зі своїх найчарівніших поезійок Сент-Бев присвятив появі біля фонтану дівчинки, увінчаної всіма чеснотами і принадами юної мадемуазель де Шамплатре, яка тоді, либонь, не мала ще й десяти. І хоча графиня де Ноайль, геніальна поетка, ставилася до своєї свекрухи, дукині де Ноайль з дому Шамплатре з ніжною пошаною, можливо, якби їй довелося нашкіцувати її портрет, він дуже різко контрастував би з тим портретом, який Сент-Бев накреслив півсторіччя тому.
Здатним викликати більше спантеличення був, либонь, проміжний стан, тобто ті люди, від яких поголоски про них змушують сподіватися чогось більшого, ніж пам’яти, спроможної зберегти цікавий анекдот, хоча ми не знаходимо,
