Віднайдений час - Марсель Пруст
Мені спало на думку, що я давненько вже не бачив жодної з тих осіб, про яких оповідається в цьому творі. Хіба що 1914 року, за мого двомісячного перебування в Парижі, я наткнувся на барона де Шарлюса, бачився з Блоком і з Робером де Сен-Лу — з Робером лише двічі. Вдруге він явив себе таким, як є — стер усі не дуже приємні спогади, справлені на мене його нещирістю під час моєї візити до Тансонвіля, про яку я вже розповів, і я віднайшов у ньому всі його давні високі прикмети. Першого разу я спіткав його по оголошенні війни, властиво на початку наступного після оголошення тижня, — Блок тоді висловив украй шовіністичні почуття; а коли нас покинув, Сен-Лу відразу ж заходився батожити себе щонай-гострішою іронією за те, що не вернувся на службу, і мене майже шокувала різкість його тону.
Сен-Лу саме вернувся з Бальбека. Згодом я дізнався від інших людей, що він марно намагався спокусити директора ресторану. Директор завдячував своє становище спадщині, відписаній йому паном Нисімом Бернаром. Власне, то був не хто інший, як давній молодий кельнер, якого «протегував» Блоків вуйко. Одначе багатство повернуло його до чесноти. І всі джиґунські спроби Сен-Лу провалилися. Отак-то, скоряючись законові протилежностей, цнотливі молодики з віком віддаються пристрастям, дібравши в них урешті смаку, а доступні юнаки стаються людьми з засадами, і Шарлюс та подібні до нього вскакують у халепу: потикаються, повіривши у давні плітки, але з’ясовується, що вже запізно. Вся штука у хронології.
«Ні, ні, — заволав він весело й гучно, — всі, хто не на фронті, хоч би як вони виправдовувались, не мають охоти лягти кістьми, тобто — страхопуди. — Із тим самим ствердним жестом, ще енергійнішим, ніж той, яким він підкреслював переляк у в інших, докинув: — Бо я сам, якщо не вернуся до війська, то тільки тому, що страхопуд, та й годі!» Я помічав уже не раз, що нечестиві почуття прикриваються не тільки бравадою похвальними почуттями, але чимось зовсім новим було хизування нечестивими почуттями, завдяки чому вони принаймні не виглядають замаскованими. До того ж Робер мав ще й звичку, допустившись нетактовности чи давши маху, за що йому могли б дорікнути, розголошувати ці свої прогріхи, заявляючи, що вони навмисні. Ця звичка перейшла до нього, гадаю, від одного з викладачів військової школи: Робер підтримував із ним дружні стосунки і щиро ним захоплювався. Отож без жодного клопоту я пояснив собі цей вибрик як словесне підтвердження поглядів, які Сен-Лу волів ознаймити, оскільки вони визначали його поводження і боронили йти на війну. «Ти, може, чув, — спитав він на прощання, — що моя тітка, Оріана, розлучається? Особисто я нічого не знаю. Про це подейкують час від часу, я чув уже стільки разів, що повірю хіба постфактум. Додам, що це було б цілком зрозуміло; мій вуйко людина чарівна не тільки в салонах, але й для приятелів та родичів. І навіть по-своєму добріша, ніж тітка: жійка-то вона свята, але любить йому про це нагадувати. Але чоловік із нього ніякий: щокроку стрибає у гречку, зневажає дружину, тероризує і позбавляє грошей. Було б цілком природно, якби вона його кинула, і факт саме такого сприйняття може бути підтвердженням близького розриву, а може й не бути, бо людська поголоска стоуста, чого тільки не набалакають. Та скільки можна його витримувати! Тепер я вже добре знаю: нема диму без вогню!» Це підказало мені думку спитати, чи виникало колись питання про його одруження з мадемуазель де Ґер-мант. Він здригнувся і запевнив мене, що це звичайнісінька плітка, з тих пліток, які не знати звідки беруться і так само безпричинно гинуть; їхнє безглуздя не стає наукою для тих, хто в неї повірив, тож як тільки з’явиться нова плітка про чиїсь там заручини чи розлучення або плітка політична, вони дають їй віру і знову розносять її, як сорока на хвості.
Не минуло й двох діб, як деякі факти, дійшовши до мене, показали, що я криво витлумачив Роберові слова: «Всі, хто не на фронті, страхопуди». Сен-Лу говорив так для красного слівця, аби похизуватися тим, який він ориґінал-психолог, допоки не впевнився, що його рапорт прийнято. А тим часом зі шкури пнувся, домагаючись, щоб рапортові було дано хід, і тут уже був не такий оригінальний у тому сенсі, який сам вкладав у це слово, зате показав себе французом куди щирішим за Святого Андрія-Первозваиого-в-Полях, яскравіше за інших виявив себе у всьому тому, що було найліпшого серед французів гарту Святого Андрія-Первозваного-в-Полях, шляхти, міщан та кріпаків, шанобливих до панів чи бунтарів, — двох питомо французьких гілок однієї й тієї самої родини: побічного підколіна Франсуази і побічного підколіна Мореля, звідки виходили дві стріли, аби з’єднатися знову і стреміти в одному й тому самому напрямку, тобто до кордону. Блок зрадів, чуючи визнання в боягузтві від націоналіста (аж ніяк, утім, не заклятого), а коли Сен-Лу спитав, чи не йде той на призов, прибрав міни найвищого жерця і відповів: «Міопія».
Проте Блок геть змінив свій погляд на війну вже за кілька днів, коли з’явився до мене в якійсь нестямі. Попри короткозорість, його визнали придатним до служби. Я провів його до дому, і ми зіткнулися з Робером, — той ішов у Військове міністерство на зустріч із колишнім офіцером, який мав його рекомендувати. «Це пан де Камбремер, — пояснив він. — Ох, що це я! Розказую тобі про давнього знайомого! Таж ти знаєш Канкана не гірше за мене». Я відповів, що справді його знаю, як і його дружину, і ставлю їх не вельми високо. Але я так звик із першої зустрічі з ними шанувати тільки його дружину, жінку, всупереч усьому, неабияку, бо вона капітально знала Шопенгауера і мала вступ до інтелектуального середовища, недосяжного для її мужа-простака, що мене заскочила Роберова відповідь: «Його жінка ідіотка, можеш узяти її собі. Натомість він — золотий чоловік, дуже обдарований замолоду і приємний ще й досі». Називаючи її «ідіоткою», Сен-Лу, певне, мав на увазі її нездоланну жаду бувати у великому світі, що великий світ осуджував якнайсуворіше; під високими прикметами мужа він розумів, мабуть, щось таке, чого не заперечувала в ньому його сестриниця, вважаючи його за най-стерпнішого з усієї родини. Принаймні він один не дбав про дукинь, але, сказати
