У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
- Влада тепер не в комуністів, а у членів партії, що маскуються під комуністів, - зітхнув Таран. – Та й не до Союзної я партії належав, а до української, тепер уже зовсім розгромленої, зісланої чи розстріляної великоімперцями…
- Не так великоімперцями, як їх лакеями-пристосуванцями, даруйте, що вклинююсь у вашу розмову, - звівшись різко на лікоть, заговорив пошепки професор, що досі вдавав сплячого. – Не дарма в нас кажуть: “Не так пани, як підпанки…”
- Що ж по-вашому робиться в Союзі, до чого те все дійде? – помовчавши, спитав його Таран.
- В Союзі? Ви, я думаю, це слово берете в лапки? – повільно зміряв примруженими глибокопосадженими очима Тарана сусід. – Поряд із визиском і повним розоренням особливо нашого села за інерцією продовжується паплюження всього інонаціонального, причому не так росіянами, зрозумійте мене правильно, як временщиками-пройдисвітами, проросіянами різних гатунків і походжень. Це вони ховають проросійський непопулярний біснуватий націоналізм і пойнятий шовінізм, оганьблені за довгі віки покручами-царями, а ще більше – вірнопідданими їх ученими в лапках, для свого рятунку і повторного закріплення й утвердження, слідом за Леніним, у марксівський утопічний інтернаціоналізм, нібито безнаціональний, а по суті натягнутий на великоімперську колодку, начинений суцільними історичними байками й легендами, прив’язаними до Києво-русинського та аж слов’янського коріння.
- А як ви поясните теперішню ролю євреїв, зокрема в Черкасах? – втямивши сказане, запитав Кузьма Сидорович.
- Євреїв? Їхній пай у революції найбільший серед інонаціоналів, а доля…, мабуть, така ж, як наша, - мружив очі від світла лампочки, що горіла над дверима, професор. – В революції та по ній вони, як і червонокозаки, - каталізатори, стимулятори, заохотники, подразники реакції серед росоімперів та пристосуванців-декласованих елементів, але з ними, зрозумійте мене правильно, буде покінчено слідом за нами, уже почалося знищення всього революційного в імперії, все вже йде до самодержавства під зіркою, серпом і молотом, червоним стягом і Марксовими лозунгами.
Карпо деякий час слухав, але потім переключився на своє насущне, пекуче й доконечне, бо після почутого почував себе голяком кинутим у крижану воду, з якої не вибратися. “Знищуються селяни-трударі, рукомесники-міщани, годівники, а для чого, питається? – згадав учорашню розмову. – Кому це потрібно? Не жидам же! Вони роздивляться, зрозуміють, що до чого, і все стане на свої місця. Але, якщо надовго те все затягнеться, можу втратити здоров’я, як і батько колись… Були б живі Щорс, Боженко, Воронянський, Черняк чи Пархоменко! Невже й справді їх постріляли в тім’я?! – судомився він. – Крупська також не допустить, щоб арештовували червонокозаків, - почув у розмові її ім’я. – Леся Яремівна могла б поїхати до неї і поклопотати за мене, за дітей та Ганну, та й Хорунжа, як схотіла б, то до Петровського, Чубаря, Косіора, Скрипника чи Затонського написала б, ” - продовжував він вважати свій арешт якимось непорозумінням.
Різко забряжчали ключі, заскреготали двері, затих гул і шепіт у камері, і через поріг уштовхнувся якийсь кучерявий чоловік та й застиг на місці.
- І тебе, Берку, арештували? – обізвався до нього з кутка знайомий. – Пробирайся до нас, - картавив.
- Ой, Гершку! – завив раптом новенький. – Ой, Шльомо! Ой, хає сил! Щастя моє! – переступав він тіла в’язнів, пробираючись.
- І тебе за золото?
- Яке золото?! – здійняв руку догори Берко. – Вейс мір, Готеню! Боже мій, Господи! – завив у розпачі. – Звідки йому взятися?! Знаєте ж, цадиком у синагозі був, рваним телесом гріх закривав від мирян, а нехес кагал фін кіндер – щастя мав лише від дітей. Готеню, елфір, Готеню! Допоможи моїй бідній сім’ї! – ніби обмив він лице долонею, всідаючись. – До хохлів у Амурлаг Геплер хоче заслати мене за гроші, які я нібито ховаю, обікравши торгсін.
- Нас також за торгсін питав, Біробіджаном страхав, - і Гершко заговорив по-своєму із Шльомою, стишивши мову…
- Прогулянка!.. На прогулянку! – залунало в коридорі, і скупчена маса тіл ожвавилася, зарухалася, спрямовуючись до дверей і далі - на вихід до дощатої загороди у дворі.
Прогулянки у розкладі допру мали бути щоденними, але насправді відбувалися раз на тиждень, а то й на два. Карпа ключник змусив винести і вимити парашу, Максюта зголосився йому допомогти, а це означало, що їм треба буде ще й вимести і провітрити камеру під наглядом двох наглядачів.
- Здоровим будь! – тихо сказав Максюта, беручись за кільце параші.
- І ти! – відповів Янчук.
- Ось і звела нас, божевільних, доля, як овець, у цю кошару… Господарство твоє, чував, продали з молотка, а ти ж у нього і своє, і сім’ї здоров’я вклав?..
- Не умів я інакше!
- Всі ми не вміли! Хоч тепер мусимо розуміти!..
- А яка користь?!. – ніяковів Янчук. – Вас із Семеном уже осудили?
- Суду не було, а вирок зачитали: сім літ таборів і три – висилки.
- Як то без суду?!. І куди вас тепер?
- Мабуть, у Карлаг – копати канали і осушувати болота. Семен те знає від Едельмана й Грудмана… А тебе в чому звинувачують? – спитав, коли вже несли парашу назад.
- У крадіжці церковних грошей, у саботажі усуспільнення майна та реманенту, тягла й землі, Ліска і млина. Райхман звідкись знає, що ви із Семеном бували у мене за моєї відсутності. Обзивав мене контрою і агентом імперіалізму під жовто-блакитним прапором. Двічі били мене, як гамана…
- Вони тобі і на більше нашкребуть вигадок…
- Я не підписую їм протокола, - Янчук узяв віника і почав мести камеру, Максюта перекладав при тому одіж і торби в’язнів.
- Не має значення! Ми також не підписували…
- Не можна ж рівняти вас і мене… Я ще сподіваюсь, що все стане на свої місця…
- Блажен, хто
