Під Савур-могилою - Андрій Хімко
Невбарі відбулася ще одна примітна подія. Його раптом розбудили серед ночі шорох і шарудіння, а потім услід щось упало з високого віконця в солому поряд. То виявився полотняний вистьобаний гайталик-поясок чималої вага з кількома петлями на одному кінці і залізним гапличком на другому. В тому поясі Сірко напомацки безпомилково визначив алтини, дукати, злоті й таляри, зрозумівши зачудовано, що такий подарунок міг йому зробити лише заможний доброчинець, передавши його поза вартою перед можливим правторенням Сірка звідси.
Сірко утішився не так досить дорогим дарунком, хоч гроші були насущно необхідні йому, як тим, що навіть при ворогові гетьманові у нього, в'язня-кандальника, є щирі приятелі, які не побоялися та не поскупилися йому допомогти. Проте, як він не намагався відгадати, хто б то міг бути, так і не відгадав. Єдине, в чому був певний,— той подавця досконало знає обставини і є недругом гетьманові.
За довгі роки життя, яким, як здавалося йому, він керував, хоч насправді його несла стихія оточення, як і кожного в поспольстві, він уперше потрапив під чужу сатанинську волю. І дійшов тямком, що найкращою в цьому становиську є нереакція, іґнорація всього навколишнього. Така поведінка виявилася спасенною і найдієвішою в його лихові. Адже по смерті синів не лишалося вже під небом Сіркового роду, а він — гроза-шайтан для аґарян — був безсилий, ув'язнений чужинцями, а своїми старшинами і на своїй землі.
До нього, оброслого сивою бородою і густим посивілим чубом, які він, не маючи сили до них звикнути, постійно торкався то однією, то другою рукою, приходили невеселі думки. Сидіння в темниці давало йому можливість відірватися від вихорів подій і приглянутись до вчиненого досі і ним, і іншими. Судив себе, ганьбив себе і старшин, але не за принесені в ім'я свободи жертви, а за глупоту й дурість, за роз'єднаність замість сув'язі й спаю, за кон'юнктурне холуйство і вдаваний добробут.
Ув'язнений, він, слава Богу, не розшаркувався перед ворогами, не клявся і не кланявся їм, як і сторожі, не вітався і не прощався, не дякував за їжу й воду, і вирішив так триматися й далі, до будь-якого кінця. В ньому одне горе виклинювалося іншим, зненаць оглушивши його безмежною людською підступністю. Він зрозумів, що Ромодановський, платячи Дому за неприсягу в Харківському полку і за Дзиковського, видав йому перепустку-пайцзу, прислужившись цареві, зоднобіч, а здругобіч, будучи певним, що Сірко схоче відвідати могилу сина, сповістив гетьмана і допоміг Дому позбутися небезпечного і знакомитішого суперника.
Та наступив нарешті теплий тихий ранок, коли вартові вивели ув'язнення з темниці і здали в дворищі драґунам-вершникам із бердишами, а ті всадили його в парокінно впряжений повіз із запашним сіном, який за мить із двома драгунами попереду та двома позаду вирушив із замчища і направився на міст через Сейм у бік чернігівського Воронежа, Шостки і Ямполя.
«Мабуть, прямуємо на Курськ»,— здогадувався Сірко, тішачись, що він, ні з ким не обмовившись, розумівся на своїй подальшій долі.
У підворітні замку сталася радісна для ув'язненого придибенція: прямо на виїзді з двору, незважаючи на досить ранній час, іздвобїч шляху стояли купки сіром і гукали, хрестячись: «Щастя тобі й життя!» А якась тітуня кинула Сіркові в повіз чималого клунка, скрикнувши: «Живи довго!», і побігла, проворно шаснувши в юрбу. Один із драґунів, що їхав позаду, вихопив клунка з повоза, але, обмацавши його і переконавшись, що в ньому тютюн-самосад, кинув його назад Сіркові в ноги.
Ота мала придибенція під замком, а найпаче тютюн, який і при ощадженні вже кінчався в Сірка, та щирі побажання були для нього дуже втішними. Світлий літній ранок, трохи туманне тепле повітря після темничої вільготи та прохолоди діяли на нього цілющо. Збоку неважко було помітити: його радували й орожевлювали прошвини хмарок у небі, що нагадували череди перістої худоби, і маревні серпанкові далини пообіч шляхів, і руто-буйна зелень лісів, дібров та садів, і чепурні села з вибіленими, то під соломою чи очеретом, то під ґонтом-черепицею хатами, вивершеними буслиними гніздами, в яких пробували свої молоді крила лелеченята.
Сірко в цій путі, як ніколи досі, бачив красу рідного краю і аж оманювався нею. Гнізда птахів йому нагадували січових, що вважалися там душами полеглих, а сюркоти коників-цвіркуні в та нечасті кумкання жабок були достеменно такими, як і в Запорогах. Слухаючи їх, він лишився на тому, що мислить себе не коло дому в Артемівці, а в Січі коло бурдюга і згадує в біді не родину й дружину, а побратимів, не бачачи в тому гріха. Він молився і за буслів, пугачів та жабок, і за побратимів, хоч протягом життя в Січі не набридав Богові своїми молитвами, проказуючи лише «Отче наш», та й то про великий дзвін. Радували його в путі і общинні толоки з козами, овечками, корівками та кіньми, і мирські — в дворах та будовах, бо вони свідчили, що рідний люд, незважаючи ні на що, живе й творить життя, а найпаче його тішили діти, які зграями супроводили його повіз, не звертаючи уваги на викрики стрільців-супровідців.
В путі нерідко плескачами зустрічалися могили, на царинах чи грядках нишпорили люди, а у свята дзвонили дзвони з-над церков, чаруючи звуками, вечорами просвічував прикритий дірчатим рябчаком лісів та хмарок захід або лякали непоодинокі руйновиська-попелища осідків, сіл чи й містечок, викликаючи щеми в душі, але в ній просипалася і свідомість того, що світ цей — рай земний і зухи-крутії та підступні маєтники не достойні жити в ньому, тим паче на трудовому карку сіромства, адже влада людинам дається для чинення добра поспольству, а не для ограблення
