Під Савур-могилою - Андрій Хімко
Поки відбувалася жахна Подільска трагедія, цар і його високий двір, згідно з домовою з Польщею, слав через майора Павла Манезіуса саксонському, бранденбурзькому, курляндському курфюрстам вимогливі листи про бажану їхню поміч крулеві Михаю проти аґарян-турчинів, а сам, палець об палець не вдаривши, через дяка Семена Протопопова вів таємно перетрактовки з Ханенком про піддання Москві, як гетьмана об'єднаної із Запорогами України — Малої Русі. А на Січ прибув із Дону лжесин царя Симеон, не спійманий виловним сиском по разінщині...
Сірко жив то в Капулівці у мачухи Ївги та в хаті покійної матері Домни, то в Січі. Про появу разінця Симеона, про прихід донців та воронезького воєводи зі стрільцями і гетьмана Самойловича з козаками в Січ він знав, але не реагував на них. Закликані січовики та донці в похід на Перекоп без Сірка відмовилися йти, і кошовий Микита Вдовиченко та писар Денис Кривоніс, щоб позбутися непроханих гостей, умовили його повести на Перекоп донців, стрільців, новаків та охочекомонців-січовиків.
Дуже вдалим виявився похід під Сірковою зверхністю: було звільнено десь коло десяти тисяч ясирників, забрано неймовірно багато статків, худоби, а найпаче коней, полонено коло п'яти тисяч людоловів, кількадесяти мурзів і пашів, хоч особисто Сірко лише дораджував чільцям походу.
Вернувшись скачем у Січ із недавнім джурою Яковом Гирею, Сірко вирішив по намові зятя, який приїхав за ним, навідати Артемівку, дружину Софію, могили синів у Мерефі. Умовляли його і Артемові та Гнатів сини, а найпаче війт Мерефи Пилип Ступа, якому вже не терпілося більше перебувати в Січі.
Для певності, крім родаків, Сірко взяв із собою вчорашнього джуру, полоненого мурзу Темнамбета і трьох його баш-агів і відправився в путь через Лівобіччя із перепусткою, яку йому привіз зять від Ромодановського з Курська. Мурза і баш-аги мали стати дарунком воєводі Ромоданові за ту перепустку.
На ніч зупинився у Нових Санжарах під Полтавою.
Раннім досвітком, як у Санжарах горланили півні, а Сірко із супроводом мав виїжджати в подальшу путь, на нього сонного напали в постелі гайдуки на чолі з полковником Федором Жученком, зв'язали його, закували в кайдани й відпровадили в повозі на Батурин. Ординських полоненців кинули у полтавську темну глибицю, а супутців — у тамошню секвестрову хату. У супротиві гайдукам був забитий Яків Гиря, проте обидва Артемові і Гнатів сини, війт Пилип Ступа та зять Іван Пелех після мордувань і побоїв були відпущені в Мерефу.
Іван Пелех, викравши вдругоніч свого Гнідка й Сіркового Велеса, скористався перепусткою Ромодановського, на загнаних конях вернувся в Січ і сповістив козаків про те, що сталося із Сірком. Коли б розірвалася сотня бомбард, вони б не викликали такого обуру січовиків і їхніх чільців по всіх. Запорогах...
Сірко про все те не відав. Темниця в Батуринському замку стала його незмінним меншанням, кандали — розвагою, постачання їжі й води та світло із заґратованого віконця визначали час, що видавався тут вічністю. Його тепер навіть скрики пугачів уночі забавляли й радували.
Добротного й пристойного одягу свого, кушакового шабельтаса з пістолями, захованими алтинами, дукатами, талярами й злотими, шаблі з дамаської сталі, табинового кунтуша й тобівки з дарунками для дочок та Софії, що їх пограбували нападники під час ув'язнення, він не шкодував зовсім, а ось супровід і навіть ординців-людоловів йому було шкода, найбільше жалкував за Яковом Гирею, якого вже називав братом, та за вірним вишколеним конем. Велес навіть у сні дивився докірливо на Сірка блискучими сливами очей...
«Ми — і гетьмани, і отамани, і кошові, знакомитий мосьпане, не належимо собі, бо виконуємо забаганки та волю поспольства нашого, товариства, Божу, хай він простить нам, і не завжди радо та згідливо виконуємо, як відаєш,— згадувалася ув'язненцю мова гетьмана Самойловича при Забілі, Домантовичі й Жученкові у генеральній канцелярії, розкішно обставленій і освіченій восковими свічками у канделябрах.— Твоя намова сіром і старшин на бунти в Лівобіччі та спонука їх до піддання паскудному лайдакові й ґалґанові Ханенку не можуть подобатися ні козацтву поспольному, ні, тим більше, його світлості й високості та милостивому захисникові нашому — цареві, а ще коли твоя мосць приятелювала з „вором і розбойцею“ Степаном та була родаком зрадцеві й клятвопорушцеві Дзиковському і його відьмі-жоні чи й усім іним здрайцям допомагала кінно, то й поготів, як відаєш сам, те тобі не буде прощене милостивим государем».
Сірко бачив, як снується йому обвинувачення, і дорікав собі, що не задушив Самойловича ще тоді, як вони йшли із святої обителі Київської до повстанців. Він жодним словом не перечив гетьманові, сівши без дозволу на лавицю в канцелярії, бо жив ще власним горем і стумом під траурним крепом від ним положених життів, бо нехтував і зневажав до огидності й омерзіння і самого Самойловича, і його поплічників та порадників. Німого й тяжкого його погляду присутні не витримували, а гетьман найбільше: схоплювався із сідлищного дзиґлика, походжав і бідкався, неясно натякаючи, що цей самочин він немов започав з обов'язку та під примусом. Його бреханина була зрозумілою Сіркові, адже по виборах у Козацькій Діброві і він ставав претендентом на гетьманство, лякаючи царат своєю непоступливістю, чільством у Січі та й соратством ще з гетьманом Богданом, домовні Статті з яким було потоптано навіки. Жодних надій на милості гетьманські чи царські Сірко не мав, а відтак не бажав роняти свою гідність і шляхетність. До того ж він здогадувався безпомилково, що його доля вирішується, а може вже й вирішилася, не в Батурині, а в Москві. Майже не
