Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр
— Гей-но, ви! Куди це ви зібралися?
Здоровань Луї обернувся: то був сержант Пелтьє, гладун. Задихаючись, він гнав до нього.
— Оце гарно! — біжучи, казав він. — Оце гарно, це нічого собі!
Він зупинився за кілька років од Здорованя Луї, червоний мов буряк од гніву і задушшя.
— Куди це ви зібралися? — повторив він.
— Я йду звідси, — відказав Здоровань Луї.
— Ви йдете звідси! — повторив сержант, склавши руки на грудях. — Ви йдете!.. А куди ви йдете? — з безнадійним обуренням поспитався він.
— Додому! — відказав Здоровань Луї.
— Додому! — повторив сержант. — Він іде додому! Звичайно ж, йому не подобається харчування або ліжко рипить. — Він знову напустив на своє обличчя поважної погрози і сказав: — Вчиніть мені таку втіху, кругом — і бігом руш! А я вже займуся вами, парубче.
«Він не знає, що вони помирилися», — подумав Здоровань Луї. І сказав:
— Пане сержанте, підписали мир.
Сержант, здається, й вухам своїм не повірив.
— Ви що, дурника з себе корчите чи хочете покепкувати з мене?
Здоровань Луї не хотів гніватися. Він обернувся і пішов собі. Та гладун побіг за ним, сіпнув за рукав і перепинив йому дорогу. Він вперся у нього черевом і заволав:
— Якщо ви не зараз же не послухаєтеся, то вас віддадуть під трибунал!
Здоровань Луї зупинився і почухав потилицю. Він подумав про Марсель, і в нього заболіла голова.
— Ось уже вісім днів, як мені тут і дихнути не дають, — тихо сказав він.
Сержант волав і тряс його за вилоги піджака.
— Що ви кажете?!
— Ось уже вісім днів, як мені тут і дихнути не дають! — грімким голосом крикнув він.
Він ухопив сержанта за плече і вдарив його в обличчя. За мить він мусив просунути руку йому під пахву, щоб утримати його на ногах, і гамселив далі; хтось ухопив його за поперек, потім йому почали виламувати руки. Він покинув сержанта Пелтьє, який мовчки повалився додолу, і почав струшувати чоловіків, які повисли на ньому, та хтось підставив йому ногу і він повалився на спину. Він почали товкти його зверху, а він одвертав голову праворуч і ліворуч, щоб ухилитися від ударів, і задихаючись, казав:
— Дайте мені піти, хлопці, дайте ж мені піти, кажу ж вам, оголосили мир.
Ґомес вишкріб нігтями кишеню й дістав звідти декілька дрібок тютюну всуміш із пилюгою і уривками ниток. Він натоптав ними люльку і запалив. Дим був їдкий і задушливий.
— Запаси тютюну вже скінчилися? — поспитався Ґарсен.
— Ще вчора ввечері, — відказав Ґомес. — Якби я знав, то привіз би більше.
Увійшов Лопес, він ніс газети. Ґомес глянув на нього, а потім опустив погляд на свою люльку. Він зрозумів. Він угледів слово «Мюнхен», великими літерами надруковане на першій сторінці газети.
— Отже?.. — запитав Ґарсен.
— Отже, нам капець, — сказав Лопес.
Ґомес щосили зціпив зуби на чубукові своєї люльки. Він чув гарматний рев і думав про тиху ніч в Жюан-ле-Пені, про джаз на березі моря — в Матьє ще багато буде таких вечорів.
— Мерзотники, — пробурмотів він.
Матьє на мить зупинився на порозі їдальні, потім вийшов у двір і зачинив двері. На ньому був цивільний одяг: на складі вже не було військового вбрання. Солдати прогулювалися невеликими гуртами, вигляд у них був приголомшений і неспокійний. Двоє молодиків, які наближалися до нього, почали одночасно позіхати.
— Весело вам, бачу, — сказав їм Матьє.
Молодший закрив рота і, ніби вибачаючись, мовив:
— Не знаємо, до чого вдатися.
— Вітаю, — сказав хтось позаду Матьє.
Він обернувся. То був Жорж, його сусіда по ліжкові, в нього було добре і сумовите обличчя, кругле наче місяць. Він усміхався.
— А що? — устряв до розмови Жорж. — Все йде, яке і мало воно йти.
— Не скаржся, — порадив молодикові Матьє. — Якби була війна, то зараз ти був би в іншому місці. Там, де стріляють.
— Авжеж, — сказав той.
Жорж стенув плечима.
— Тут або деінде, — сказав він.
— От-от, — сказав Матьє.
— Я задоволений, бо незабаром знову побачу доцю, — сказав Жорж. — Якби не це… Знову повернуся до контори; я не дуже ладнаю з дружиною… Читатиму газети, хвилюватися через Данціґ: все почнеться, як і торік. — Він позіхнув і сказав: — Життя скрізь однакове, правда ж?
Вони мляво всміхнулися. Більше їм не було чого сказати один одному.
— Бувай, — сказав Жорж.
— Бувай, — сказав Матьє.
Потойбіч решітки хтось грав на акордеоні. Потойбіч решітки був Нансі, був Париж, чотирнадцять годин лекцій на тиждень, Івіш, Борис, може, й Ірена. Життя скрізь однакове, завжди однакове. Він повільною ходою попрямував до решітки.
— Уважай!
Вояки махнули йому, щоб він одійшов: вони провели лінію на землі й без особливої охоти грали в цура й пека. Матьє на мить зупинився: він бачив, як котяться дрібняки, а потім ще і ще. Вряди-годи монета крутилася на місці, мов дзиґа, спотикалася й падала на другу монету, наполовину затуляючи її. Тоді солдати схоплювалися й галасували. Матьє знову пішов. Стільки потягів і ваговозів їздили Францією, стільки страждань, стільки сліз, стільки галасу в усіх радіостанціях світу, стільки погроз і нахвалянь всіма мовами, стільки зібрань, й усе лише для того, щоб зараз кружляти дворищем чи жбурляти дрібняки в пилюгу. Всі ці люди вчинили над собою насильство, щоб поїхати з сухими очима, всі раптом поглянули смерті у вічі й усі, з чималими труднощами або ж покірно, зважилися померти. Тепер їх немовби лантухом по голові втелющили, вони опустили руки, скуті життям, що знову ринуло на них, життям, котре залишали їм ще на мить, на одну біжучу мить, і з яким вони не знали, що робити. Це день ошуканих, подумалося йому. Він схопив руками ґрати решітки і поглянув назовні: сонце на порожній вулиці. Та торгових вулицях міст вже двадцять чотири години був мир. Але довкола казарм і фортів стояла невиразна імла війни, котра насилу танула. Невидимий акордеон грав «Ля Мадлон»; теплий вітерець здійняв на шляху вихор куряви. «А що я робитиму з моїм життям?» То було дуже просто: в Парижі на вулиці Юнґенс було помешкання, яке його чекало: дві кімнати, центральне опалення, вода, газ, електрика, зелені фотелі й бронзовий краб на столі. Він повернеться додому, застромить ключа в замкову шпарину;
