Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

— Ху! — видихнув хтось.

— Зачекайте, — сказав друкар, — зачекайте-но! Вони вже націлилися, кажу, вам вони кружляють над потягом!

— Он вони! Он вони!

Високий вусатий хлоп'яга опустив шибу і вистромився надвір. Літаки знову з'явилися, один залишив за собою білу стягу.

— Це німаки, — випроставшись, сказав вусань.

— Пощастило.

Позаду Матьє схопився скрипаль: він почав торсати двох сплюхів.

— Що таке? — сонним голосом поспитався один, розтуливши почервонілі очі.

— Оголосили війну! — сказав скрипаль. — Зараз нас будуть бомбувати — над потягом німецькі літаки!

Лола нервово стиснула Борисове зап'ястя.

— Слухай, — сказала вона, — слухай!

Жак побілів, наче крейда.

— Слухай, — сказав він, — зараз скажуть!

То був повільний, низький і глухий голос, який трохи гугнявив.

— Я обіцяв, що сьогодні ввечері зроблю повідомлення про міжнародне становище. Та сьогодні пообіді мені несподівано повідомили про запрошення німецького уряду зустрітися в Мюнхені з канцлером Гітлером, паном Муссоліні й паном Чемберленом. Я прийняв це запрошення.

Гадаю, ви зрозумієте, що напередодні таких важливих переговорів я зобов'язаний відкласти ті пояснення, які я хотів дати вам. Та перед від'їздом я вважаю за необхідне адресувати французькому народові свою вдячність за його мужню і сповнену гідности поведінку.

Я вважаю за необхідне особливо подякувать тим французам, яких призвали до війська, за ту холоднокровність і рішучість, яку вони виявили.

Моє завдання тяжке. Від самого початку труднощів, які спіткали нас, я не перестаю чимдуж трудитися задля збереження миру і захисту життєвих інтересів Франції. Завтра я продовжу ці зусилля з думкою про те, що дію за цілковитою згодою всього народу.

— Борисе! — вигукнула Лола. — Борисе!

Він не відповів. Вона сказала йому:

— Отямся, любий, що це з тобою? Мир: завтра буде міжнародна конференція.

Вона обернулася до нього, червона і збуджена. Він вилаявся крізь зуби:

— А розтуди його! А туди ж його розтуди в Бога— Господа!..

Лолина радість погасла.

— Що з тобою, любий: ти геть позеленів.

— Я на три роки записався до війська — відказав Борис.

Потяг ішов, літаки кружляли.

— Машиніст із глузду з'їхав, — закричав якийсь чоловік. — Чого він не зупиняє? Якщо почнуть скидати бомби, то нас переб'ють, мов худобу.

Друкар був блідий і геть спокійний; він підняв голову і знай стежив за літаками.

— Потрібно стрибати, — процідив він крізь зуби.

— Якого дідька! — відказав адвокат. — Плигати на цій швидкості — нехай йому! — Він дістав хусточку і втер чоло. — Краще потягнути стоп-кран.

Друкар і слюсар перезирнулися.

— Ану ж бо смикни! — сказав друкар.

— А якщо це французи? Буде тоді нам!

Матьє пхнули у спину: якийсь товстун біг до виходу і кричав:

— Поїзд збавляє ходу: всі до дверей!

Друкар обернувся до адвоката; в нього були чудернацькі повільні й невпевнені рухи, зуби вищирилися в недобрій посмішці.

— Бачите, навіть той герой збавляє ходу: значить, це німаки. Це просто так, просто так! — передражнив він адвоката. — Що ж, дивіться, як це просто…

— Я не казав цього, — мляво відказав той. — Я сказав…

Друкар обернувся до нього спиною і попрямував уперед. З усіх купе вибігали люди, вони притьма кидалися в коридор, щоб першими вистрибнути з дверей. Хтось торкнув Матьє за руку, то був малий дідок, він піднімав до нього обличчя і спантеличено дивився на нього.

— Що сталося? Що сталося, га?

— Нічого, — роздратовано відказав Матьє. — Спіть.

Він вихилився з вікна. Двоє чоловіків спустилося на сходинки вагона. Один плигнув, заволавши, торкнувся землі, за інерцією ступнув два кроки, вдарився плечем об телеграфний стовп і головою вперед покотився під укіс. Поїзд уже поминув його. Матьє обернувся й побачив, як він підвівся, геть малий здаля, піднявся руки догори і чкурнув через поля. Другий вагався, нахилившись уперед, і тримався за мідний поручень.

— Не пхайтеся, ради Бога, — сказав здушений голос. — Тут задихнутися можна.

Потяг ще дужче сповільнив ходу. У всіх вікнах видно було голови, а на підніжках людей, котрі ладні були плигати. За поворотом з'явився вокзал, до нього було метрів з триста; Матьє побачив удалині невелике містечко. Ще двоє чоловіків плигнуло і перескочило через переїзд. Потяг уже підходив до перону. «От із таких, — подумав собі Матьє, — й робитимуть героїв».

З вокзалу линув страшенний галас, світлі сукні сяяли на сонці, здіймалися руки в білих рукавичках, дівчата в солом'яних капелюшках вимахували хусточками, уздовж перону з реготом і вереском гасали дітлахи. Скрипаль брутально відіпхнув Матьє і по пояс висунувся з вікна. Потім рупором притулив долоні до рота.

— Тікайте! — гукнув він у натовп. — Літаки!

Люди на вокзалі, не тямлячи, дивилися на нього, всміхалися і гукали. Він підняв руку над головою й тицьнув пальцем у небо. Йому відповів величезний галас. Спочатку Матьє не почув до ладу, а потім зненацька втямив.

— Мир! Мир, хлопці!

Весь потяг дудонів:

— Літаки! Літаки!

— Ура! — волали дівчата. — Ура!

Врешті вони поглянули в небо й, піднявши руки, почали махати хусточками, вітаючи літаки. Адвокат нервово гриз нігті.

— Не розумію, — бурмотів він, — не розумію…

Після двох чи трьох поштовхів потяг остаточно зупинився. Вокзальний службовець вискочив на лаву, під пахвою в нього був червоний прапорець; він заволав:

— Мир! Конференція в Мюнхені. Даладьє вирушає сьогодні ввечері.

Потяг мовчав, непорушний і недовірливий. А потім зненацька вибухнув:

— Ура! Слава Даладьє, слава миру!

Сукні з голубої й рожевої тканини пропали в морі брунатних і чорних піджаків; юрма захвилювалася й зашуміла, мов листя, скрізь мерехтіли сонячні блищики, кашкети і солом'яні капелюшки кружляли, кружляли, то був вальс, Жак танцював з Одетою вальс посеред вітальні, пані Бірненшатц притискала Еллу до грудей і стогнала:

— Я щаслива, Елло, доцю моя, щаслива!

Під вікном якийсь рум'яний парубок реготався мов навіжений, ось він кинувся до селянки й поцілував її в обидві щоки. Вона теж реготалася, геть розпатлана, солом'яний капелюшок сповз на потилицю, вона волала: «Ура!» між поцілунками. Жак поцілував Одету у вухо, він аж не тямився од радости.

— Мир! І, знаєш, вони не обмежаться врегулюванням судетського питання. Пакт чотирьох держав. От із цього й треба було починати.

Служниця прохилила двері.

— Пані, можна накривати на стіл?

— Накривайте, — сказав Жак, — накривайте! А потім принесіть із льоху пляшку шампанського і пляшку шамбертену.

Високий дідуган в темних окулярах виліз на лаву, в одній руці в нього була пляшка червоного вина, в другій шклянка.

— Шклянку винця, хлопці, шклянку винця за мир!

— Сюди, — заволав слюсар, — сюди! Слава миру!

— Ох, панотче, я вас поцілую!

Священик позадкував, але стара випередила його і як сказала, так і зробила, Ґрессьє занурив черпака