Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр
— Це треба попорскати!
Може, є поліцаї, котрі люблять один одного, чи люди, надворі, на вулицях і в будинках, вони всміхалися одне одному, допомагають одне одному, розмовляють одне з одним поштиво і ввічливо, а між ними є і такі, що люблять одне одного щосили, як Моріс і Зезета. Либонь, тому що вони старші: їм було коли звикнути одне до одного. Молодий хлопець — то людина, котра заходить вночі у напівпорожнє купе: люди ненавидять його і посідають так, щоб йому здавалося, ніби місця немає. Проте місце моє визначене, тому що я народився на світ. Або ж я просто гниляччя. Поліцаї знову зареготалися за дверми, хтось промовив слово «Мюнхен». Вулиці, будинки, вагони, комісаріят: напхом напханий світ, світ людей, Філіп не міг туди увійти. На все життя залишиться він ув отакій камері, як оця, в норі, яку люди тримають для тих, кого вони не хочуть. Він побачив жіночку, огрядну й сміхотливу, з гладенькими руками, підложницю. Він подумав: «Так чи так, вона буде носити траур за мною». Двері відчинилися, й увійшов генерал. Філіп посунувся на лавці в найдальший куток, закричав:
— Облиште мене! Я хочу відбути покарання, мені не потрібна ваша протекція!
Генерал зареготався. Сухою прудкою ходою він перетнув залу і зупинився перед Філіпом.
— Відбути покарання? Кого ти з себе корчиш, дурнику недороблений?
Лікоть. Попри Філіпове бажання він підвівся і став перед щокою, аби відбити удари. Та Філіп опустив його і твердим голосом сказав:
— Я дезертир.
— Дезертир! Гітлер і Даладьє завтра підписують угоду, сердешний мій друже: війни не буде, й ніякий ти не дезертир.
Він з образливою іронією розглядав Філіпа.
— Навіть для того, щоб скоїти зло, треба бути чоловіком, Філіпе, треба мати волю й непохитність. А ти всього-навсього дурнуватий і кепсько вихований хлопчак; ти прикро зневажив мене і завдав страшенного неспокою своїй матері: от і все, що зміг ти вчинити.
Поліцаї з реготом зиркали крізь прочинені двері. Філіп схопився, та генерал згріб його за плече і змусив сісти.
— Куди це ти? Вислухай мене до кінця. Твоя остання витівка свідчить про те, що твоє виховання потрібно виправляти. Твоя мати погодилася, що надто вже панькалася з тобою. Тепер я візьмуся за твоє виховання.
Він підійшов до Філіпа. Філіп затулився ліктем і закричав:
— Якщо ви зачепите мене, то я накладу на себе руки!
— Побачимо, — відказав генерал.
Він опустив лікоть лівою рукою, а правою вгатив йому два ляпаси. Філіп упав на лаву й заплакав.
В коридорі чутно було невеличке веселе пожвавлення, якась жінка виспівувала: «Прийди, прийди, маленький юнго». Він усіх їх ненавидів, вони мені в печінках уже сидять. Увійшла медсестра з обідом на таці.
— Я не голодний, — сказав він.
— Ох, треба попоїсти, пане Шарлю, а то ще дужче охлянете. Крім того, для апетиту є й гарні новини: війни не буде; Даладьє і Чемберлен зустрічаються з Гітлером.
Він приголомшено глянув на неї: та й правда, ця історія з Судетами ще триває.
Вона трохи зашарілася, очі її сяяли.
— І що ж? Ви не задоволені?
Вони витягли мене з ліжка, потягли мов клумака, змордували — й навіть не думають воювати! Та гніву в нього не було: все те було так далеко.
— А вам хочеться, щоб я тішився, еге? — поспитався він.
НІЧ З 29 НА 30 ВЕРЕСНЯ
Перша година тридцять хвилин.
Пани Юбер Масарик і Мастний, члени чехословацької делегації, чекали в кімнаті сера Горація Вілсона в товаристві пана Ештона-Ґвоткіна. Масткін був блідий і спливав потом, під очима в нього чорніли кола. Юбер Масарик крокував туди сюди; пан Ештон-Ґвоткін сидів на ліжку; Івіш забилася в куток ліжка, його вона не відчувала, зате відчувала його тепло і чула його подих; вона не могла спати і знала, що він теж не спить. Електричні розряди пробігали її ногами і стегнами, вона вмирала від бажання перевернутися на спину, та якщо вона поворухнеться, то доторкнеться до нього; поки він гадає, ніби вона спить, то не чіпатиме її. Мастний обернувся до Ештона-Ґвоткіна і сказав:
— Щось задовго.
Пан Ештон-Ґвоткін винувато і байдуже розвів руками. Кров кинулася Масарикові в обличчя.
— Звинувачені чекають на вирок, — глухо сказав він.
Пан Ештон-Ґвоткін вдав, ніби не почув. Івіш подумала: «Невже ця ніч ніколи не скінчиться?» Раптом вона відчула на своєму стегні м'яке ніжне тіло, він скористався її сном, щоб доторкнутися до неї, не треба ворушитися, а то він побачить, що я прокинулася. Тіло ковзнуло по стегнах, воно було гаряче і м'яке, то була нога. Вона до болю прикусила нижню губу, й Масарик сказав:
— Щоб схожість була цілковитою, нас зустрічала поліція.
— Та як це? — зробивши здивоване обличчя, запитав Ештон-Ґвоткін.
— Нас привезли до готелю «Реґіна» в поліційному авті, — пояснив Масткін.
— Ох-ох-ох, — обурено сказав Ештон-Ґвоткін.
Тепер це була рука; вона спускалася стегнами, легка й немовби байдужа; пальці доторкнулися до її живота. «Нічого, — подумала вона, — це комаха. Я сплю. Сплю. Це сниться мені; я не поворухнуся». Масарик узяв мапу, яку йому передав сер Горас Вілсон. Терени, які підлягали негайній окупації німецькими військами, позначалися голубим. Якусь мить він дивився на неї, а потім люто кинув на стіл.
— Я… я ніяк не втямлю, — сказав він, дивлячись в очі панові Ештону-Ґвоткіну. — Ми ще суверенна держава?
Пан Ештон-Ґвоткін стенув плечима; здавалося, він хотів дати до зрозуміння, що ні при чому; та Масарик подумав, що він схвильований дужче, ніж хотів показати.
— Переговори з Гітлером дуже важкі, — зауважив він. — Враховуйте це.
— Все залежало від твердости великих держав, — шорстко відказав Масарик.
Англієць легенько зашарівся. Він випростався і врочистим тоном сказав:
— Якщо ви не приймете цієї угоди, то вам доведеться самотужки залагоджувати свої справи з Німеччиною. — Він відкашлявся і вже м'якше додав: — Може, французи скажуть вам про це в більш прийнятній формі. Але, повірте мені, вони дотримуються тієї ж думки; якщо ви відмовитеся, то вони більше не цікавитимуться вами.
Масарик понуро засміявся, і всі замовкли. Почувся шепіт:
— Ти спиш?
Вона не відповіла, та відразу
