Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— А що ти собі думав, коли шубовснув у воду?
— Хотів загнати їй гака під плавець, щоб вона смикнула линву й тут-таки сконала, а сам би кинувся мерщій звідти й назад на катер.
— Яка вона була під водою?
— Широчезна, як добрий човен, Томе. Вся фіолетова, а око завбільшки з вашу долоню й чорне-чорне. А черево в неї сріблясте. Ну, а на меч аж глянути було страшно. Вона вже йшла наниз, поволеньки так ішла, та я не міг допірнути через те бісове держално, бо воно надто легке. Ніяк не міг занурити його в воду. Отож усе було марно.
— А вона тебе бачила?
— Хто її знає. З вигляду їй до всього було байдуже.
— Як гадаєш, вона була стомлена?
— По-моєму, геть видихалась. Мабуть, далі й не опиралася б.
— Такої рибини ми вже більш ніколи не побачимо.
— Еге ж. Ніколи, скільки житимем. Тепер я знаю, що про це й розказувати годі, ніхто однаково не повірить.
— Я думаю намалювати все це Девідові на згадку.
— Тільки малюйте все так, як було насправді. Не так кумедно, як ото на деяких ваших картинах.
— Я намалюю все правдивіше, ніж на фотографії.
— От коли ви так малюєте, мені подобається.
— Страшенно важко буде змалювати те, що діялось під водою.
— Ця картина буде схожа на оту зі смерчами, що висить у Боббі?
— Ні. Вона буде зовсім не така, але, сподіваюся, краща. Я думаю вже сьогодні взятися до ескізів.
—. Мені подобається й та зі смерчами, — сказав Едді. — А Боббі, той просто схибнувся на ній, і він таки вміє довести своє, і люди вірять, що тоді й справді було стільки смерчів водночас, як на тій картині. Але цю, з рибиною у воді, буде достобіса важко намалювати.
— Гадаю, що намалюю, — мовив Томас Хадсон.
— А показати, як вона викинулася з води, ви не змогли б?
— Гадаю, що зможу.
— Намалювали б ви йому, Томе, не одну, а дві картини. Спочатку — як рибина викидається з води, а потім — як Роджер підтягає її на повідку, а Деві сидить у кріселку, і я тут-таки на кормі з гаком. А тоді ми їх сфотографуємо.
— Сьогодні ж почну робити ескізи.
— Якщо вам схочеться про щось мене спитати, я буду в кухні, — сказав Едді. — Хлопці ще сплять?
— Сплять усі троє.
— Ет чорт, — мовив Едді. — Після цієї рибини мені на все начхати. Але обід треба зготувати на славу.
— Добре було б прикласти тобі під око п'явку.
— К бісу те око. Начхати мені на нього. Я ним і так добре бачу.
— Мабуть, нехай сьогодні хлопці сплять скільки захочуть.
— Джо скаже мені, коли вони прокинуться, і я швиденько подам їм снідати. Якщо прокинуться дуже пізно, багато їсти не дам, щоб не перебили апетит перед обідом. Ви ще не бачили того м'яса, що нам привезли?
— Ні.
— Воно, кляте, хоч і коштує казна-скільки, зате ж і м'ясо, Томе, скажу вам. Такого м'яса ніхто на цьому острові зроду не їв. І що ж то має бути за худоба, з якої виходить таке м'ясо?
— Приземкувата, коротконога, — сказав Томас Хадсон. — І майже така сама завширшки, як і заввишки.
— Ото, мабуть, гладенна, — не вгавав Едді. — Хоч би раз побачити її живцем. А тут ніхто зроду не заріже корови, доки вона не почне здихати з голоду. Тим-то й м'ясо гірке. Та якби комусь із них показати отой м'якуш, що нам привезли, вони 6 очі вирячили. Не знали б навіть, що воно таке. А то ще, гляди, й занедужали б через те м'ясо.
— Мені треба дописати листи, — нагадав йому Томас Хадсон.
— Даруйте, Томе.
Закінчивши ті два й написавши відповіді ще на два ділових листи, що їх спочатку збирався відкласти до наступного рейсу, переглянувши список замовлень і виписавши чек на потрібну суму плюс десять відсотків, накладених урядом на все, що довозили з материка, Томас Хадсон пішов до рейсового судна, що вантажилось у зворотну путь біля урядового причалу. Капітан приймав від остров'ян замовлення на провізію, мануфактуру й галантерею, ліки, металеві вироби, запасні частини та всілякі інші товари, що їх привозили на острів з материка. У трюм судна вантажили живих лангустів та морських молюсків, на палубу — купи черепашок, порожні бочки від бензину та дизельного палива, а до капітанської каюти тяглася низка остров'ян, що дожидали на сильному вітрі своєї черги.
— Претензій не маєте, Томе? — гукнув з вікна каюти капітан Ролф до Томаса Хадсона. — Ану, хлопче, забирайся звідси й стань у чергу! — гримнув він на здоровенного негра в брилі, що поткнувся до каюти. — Дечого не було, то довелося замінити. Як м'ясо?
— Едді каже, чудове.
— От і добре. Давайте свої листи й замовлення. Ну й дме ж сьогодні. Я хочу перейти мілину з припливом. Вибачайте, ще так багато треба встигнути.
— До наступного тижня, Ролфе. Не буду вас затримувати.
— Може, вам потрібні гроші?
— Ні. Ще маю.
— Бо як потрібні, то в мене їх тут он скільки. Ну, гаразд… Заходь, Люшіусе, кажи, що там у тебе. На що хочеш потратити цього разу свої грошики?
Томас Хадсон пішов назад через пристань, де негри розважалися, дивлячись на те, що виробляє вітер з бавовняними спідничками дівчат і жінок, а тоді повернув на коралове шосе до «Понсе де Леона».
— А, це ви, Томе, — сказав містер Боббі. — Заходьте, сідайте. Чого це вас не видно? Ми щойно закінчили прибирати, і в нас уже відчинено. Сідайте, призволяйтеся, адже перша чарка найкраща.
— Та ще начебто зарано.
— Дурниці. Ось добряче імпортне пиво. Є й «Собача голова». — Він дістав з льоду пляшку пільзенського, відкоркував і подав Томасові Хадсону. — Склянки вам не треба, правда ж? Промочіть горлянку цим, а тоді вже міркуйте, хочете ви чогось випити чи ні.
— Як вип'ю, то сьогодні вже не працюватиму.
— Ну то й що? Ви й так забагато працюєте. Треба ж і про себе дбати, Томе. Життя у вас одне. То не можна тільки
