Трістрам Шенді - Лоренс Стерн

– Хіба це свідчило про мою жорстокість? І якщо кров у мені закипіла, брате Шенді, а серце завмирало при думці про війну та про похідне життя, – хіба це доказ, що воно не може також нарікати на лиха війни?

О брате! Одна справа для солдата здобувати лаври – й інша справа розкидати кипариси. – [Звідки дізнався ти, милий Тобі, що стародавні використовували кипарис у жалобних обрядах?]

– Одна справа для солдата, брате Шенді, ризикувати своїм життям – стрибати першим у траншею, знаючи напевно, що його там порубають на шматки; – одна справа з патріотизму та жадоби слави першим увірватися в пролом, – триматися в перших рядах і хоробро марширувати вперед під бій барабанів і звуки сурм, із прапорами, що майорять над головою; – одна справа, кажу, поводитися таким чином, брате Шенді, – й інша справа роздумувати про лиха війни – і журитися з приводу розорення цілих країн і з приводу нестерпних труднощів і поневірянь, які доводиться терпіти самому солдатові, знаряддю цих зол (за шість пенсів на день, якщо тільки йому вдається їх отримати).

Чи треба, щоб мені говорили, дорогий Йорику, як це сказали ви в надгробному слові про Лефевра, що таке лагідне і мирне створення, як людина, народжене для любові, милосердя і добрих справ, до цього не призначено?

– Але чому не додали ви, Йорику, що коли ми не призначені до цього природою, – то нас до цього змушує необхідність? – Бо що таке війна? що вона таке, Йорику, якщо вести її так, як ми її вели, на засадах свободи і на засадах честі? – що вона, як не об’єднання спокійних і безневинних людей, зі шпагами в руках, для того, щоб тримати в належних межах честолюбців і буянів? І небо свідок, брате Шенді, що задоволення, яке я знаходжу в цих речах, – і зокрема, безмежні захоплення, яких було мені завдано моїми облогами на зеленому лужку, виникали у мене і, сподіваюся, також і в капрала, від властивого нам обом усвідомлення, що, займаючись ними, ми служили великим цілям всесвіту.

Розділ XXXІІІ

Я сказав читачеві-християнинові – говорю: християнинові – у сподіванні, що він християнин, – якщо ж ні, мені дуже шкода – я прошу його тільки спокійно розміркувати і не звалювати всю провину на цю книгу. —

Я сказав йому, сер, – адже, кажучи відверто, коли людина розповідає яку-небудь історію таким незвичайним чином, як це роблю я, їй постійно доводиться рухатися то вперед, то назад, аби тримати все злагодженим у голові читача, – і якщо я тепер відносно моєї власної розповіді не поводитимусь обачніше, ніж раніше, – тепер, коли мною викладено стільки розпливчастих і двозначних тем із численними перервами та пропусками в них, – і коли так мало користі від зірочок, які я все ж таки проставляю в деяких найтемніших місцях, знаючи, як легко людина збивається з дороги навіть при яскравому світлі полуденного сонця – ну от, ви бачите, що тепер і сам я збився. —

Але в цьому винен мій батько; і якщо коли-небудь буде анатомовано мій мозок, ви без окулярів розгледите, що батько залишив там товсту нерівну нитку на зразок тієї, яку можна іноді бачити на бракованому шматку батисту: вона тягнеться в усю довжину шматка, і так нерівно, що ви не в змозі викроїти з нього навіть ** (тут я знову поставлю дві зірочки) – або стрічечку, або напальник без того, щоб вона не показалася або не відчувалася. —

Quanto іd dіlіgentіus іn lіberіs procreandіs cavendum,[307] говорить Кардан.[308] Зміркувавши все це і взявши до уваги, що, як ви бачите, для мене фізично неможливе повернення до початкового пункту —

Я починаю розділ заново.

Розділ XXXІV

Я сказав читачеві-християнинові на початку розділу перед апологетичною промовою дядька Тобі, – хоча там я вжив не той троп, яким скористаюся тепер, – що Утрехтський мир трохи не породив такої ж відчуженості між дядьком Тобі та його коником, яку він створив між королевою й іншими союзними державами.

Іноді людина злізає зі свого коня в обуренні, мовби кажучи йому: «Скоріше я до кінця днів моїх ходитиму пішки, сер, аніж погоджуся проїхати хоч би милю на вашій спині». Але про дядька Тобі не можна було сказати, що він зліз зі свого коника з таким почуттям; бо він, суворо кажучи, не злізав із нього зовсім, – скоріше, кінь скинув його з себе – і навіть певною мірою зрадницьки, що здалося дядькові Тобі вдесятеро образливішим. Нехай жокеї політичні залагоджують цю історію як хочуть, – а тільки, повторюю, вона породила деяку холодність між дядьком Тобі та його коником. Від березня до листопада, тобто все літо після підписання мирних статей, дядько не потребував у нім, якщо не брати до уваги коротких прогулянок зрідка, щоб подивитися, чи руйнуються укріплення та гавань Дюнкерка, згідно з умовою в договорі.

Французи все те літо виявляли так мало готовності приступити до цієї роботи, і мсьє Тугге, делегат від влади Дюнкерка подав стільки слізних прохань королеві,[309] – благаючи її величність обрушити свої громи на самі лише військові споруди, якщо вони накликали на себе її невдоволення, – але пощадити – пощадити мол заради молу, який у незахищеному вигляді міг би з’явитися, щонайбільше, предметом жалості, – і оскільки королева (адже вона була жінка) за природою була жаліслива – й її міністри теж, бо в душі вони не бажали руйнування міських укріплень із таких конфіденційних міркувань * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *, – то в результаті все рухалося дуже повільно на думку дядька Тобі; настільки, що лише через три місяці після того, як вони з капралом побудували місто і приготувалися його зруйнувати, різні коменданти, інтенданти, делегати, посередники й управителі дозволили йому розпочати роботу. – Згубний період бездіяльності!

Капрал був за те, щоб починати руйнування з пролому в фортечних валах або головних укріпленнях міста. – Ні, – це нікуди не годиться, капрале, – сказав дядько Тобі, – адже якщо ми візьмемося до роботи таким чином, то