Трістрам Шенді - Лоренс Стерн

Том VІІ

Non enіm excursus

hіc ejus, sed opus іpsum est.

Plіn. Lіb. quіntus, Epіstola sexta [318]

Розділ І

Ні – здається, я сказав, що писатиму по два томи щороку, якщо тільки дозволить клятий кашель, що мучив мене тоді, якого я й понині боюся більше від чорта, – а в іншому місці (але де, не можу тепер пригадати) – порівнявши мою книгу з машиною і поклавши на стіл хрестоподібно перо та лінійку, щоб надати моїй клятві більше ваги, – я присягнувся, що вона рухатиметься цим ходом протягом сорока років, якщо джерелу життя захочеться дарувати мені на такий термін здоров’я та хороший настрій.

Що стосується настрою, то я дуже мало можу на нього поскаржитися, – навпаки (якщо не ставити йому в провину того, що дев’ятнадцять годин із двадцяти чотирьох я сиджу верхи на паличці та дурня клею), я маю бути йому вельми вдячний; адже це він дозволив мені весело пройти життєвий шлях і пронести на спині всі тяготи життя (не знаючи її турбот); наскільки пам’ятаю, він ні на хвилину мене не покидав і ніколи не забарвлював предметів, що траплялися мені по дорозі, в чорні або землисто-зелені кольори; в час небезпеки він золотив обрій мій променями надії, й навіть коли Смерть постукала в мої двері, – він звелів їй прийти іншим разом, сказавши це таким веселим, таким безтурботно-байдужим тоном, що ту взяв сумнів, чи туди вона потрапила.

– «Мабуть, сталася якась помилка», – мовила вона.

Я ж, признатися, терпіти не можу, коли мене перебивають посеред початої історії, – а саме в ту хвилину я розповідав Євгенію забавну історію в моєму стилі про черницю, що уявила себе черепашкою, і ченця, засудженого за те, що він з’їв молюска, і показував йому ґрунтовність і розумність такого способу поводження. —

– «Чи бувало коли-небудь, щоб така важлива персона так ганебно сідала в калюжу?» – сказала Смерть. – Ти дешево відбувся, Трістраме, – сказав Євгеній, потискуючи мені руку, коли я закінчив мою історію. —

– Але яке ж може бути життя, Євгенію, за таких умов, – заперечив я: – адже якщо ця хвойдина дочка прознала до мене дорогу…

– Ти правильно її величаєш, – сказав Євгеній: – твердять же люди, що вона ввійшла у світ завдяки гріху. – Мені діла немає, яким чином вона до нього ввійшла, – відповів я, – аби вона не квапила мене з нього вийти – адже я маю написати сорок томів, а також сказати і зробити сорок тисяч речей, яких, окрім тебе, ніхто на світі за мене не скаже і не зробить; але ти бачиш, що вона схопила мене за горло (Євгеній ледве міг розчути мої слова з іншого боку столу) і що у відкритому бою мені з нею не впоратися, чи так не краще мені, поки у мене ще є жалюгідні залишки сил і ось ці павукові ноги (тут я простягнув до нього одну з них) іще здатні мене носити, – чи не краще мені, Євгенію, шукати порятунку у втечі? – Я тієї ж думки, Трістраме, – сказав Євгеній. – Тоді, присягаюся небом! я так її заганяю, як їй і не снилося, бо поскачу галопом, – сказав я, – жодного разу не озирнувшись назад до самих берегів Гаронни, і якщо почую за собою її тупіт – утечу на верхівку Везувію – звідти в Яффу, а з Яффи на край світу; якщо ж вона й туди за мною вирушить, я прохатиму Господа Бога зламати їй шию. —

– Там вона наражається на більшу небезпеку, – сказав Євгеній, – ніж ти.

Дотепність і дружня турбота Євгенія повернули рум’янець на щоки, з яких він уже декілька місяців зійшов, – важка то була хвилина для розлучення; Євгеній провів мене до поштової карети. – Allons![319] – сказав я; поштар ляснув бичем – я полетів, як бомба, і за шість стрибків опинився в Дуврі.[320]

Розділ ІІ

– Хай йому біс! – сказав я, подивившись у бік французького берега, – слід було б вивчити трохи краще власну країну, перш ніж їхати в чужі краї, – а тим часом я жодного разу не заглянув у собор Рочестерський, не відвідав доку в Четемі й не побував у святого Фоми в Кентербері, хоча всі вони лежали на моїй дорозі. —

Але мій випадок, слід сказати, зовсім особливий. – Отже, не вступаючи в подальші спори ні з Фомою Бекетом[321] і ні з ким іншим, – я стрибнув на корабель, і через п’ять хвилин ми підняли вітрила й понеслись як вітер.

– Скажіть, будь ласка, капітане, – мовив я, спускаючись у каюту, – траплялося, що кого-небудь злапала смерть у цій протоці?

– Даруйте, тут не встигнеш навіть захворіти, – заперечив він. – Осоружний брехун! – вигукнув я, – адже я вже хворий, як кінь. – Що з моєю головою? – все полетіло шкереберть! – О! клітини в мозку порвались і переплутались, а кров, лімфа та життєві соки змішалися в одну масу з леткими та зв’язаними солями – Боже милостивий! усе в очах завертілось, як тисяча вихорів, – я дав би шилінг, аби дізнатися, чи сприяє це ясності моєї розповіді. —

Нудить! нудить! нудить! нудить! —

– Коли ж нарешті ми приїдемо, капітане? – У цих моряків не серця, а камені. – Ах, як мене нудить! – подай мені цю штуку, юнго, – немає нічого огиднішого за морську хворобу – я вважав за краще б лежати на дні моря. – Як ви почуваєтеся, мадам? – Жахливо! Жахливо! У – О, жахливо, сер. – Невже це з вами вперше? – Ні, вдруге, втретє, вшосте, вдесяте, сер. – О – що за тупіт над головою! – Гей! юнго! що там твориться? -

Вітер змінився! – Я загинув! – отже, я зустрінуся з ним лицем до лиця.

Яке щастя! – він знову змінився, сер. – Чорт змінив його! —

– Капітане, – почала благати вона, – заради Бога, пристаньмо до берега.

Розділ ІІІ

Велика незручність для людини, яка поспішає знати, що існує три різні дороги між Кале і Парижем, на користь яких вам стільки наговорять представники міст, які на них лежать, що легко втратити півдня, вибираючи, по якій із них поїхати.

Перша дорога, через Лілль і Аррас – найдовша, – але найцікавіша і повчальна.

Друга, через Ам’єн, по якій ви можете поїхати, якщо бажаєте оглянути Шантільї —