Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Діти, яких несли на руках і вели за руки. Пінхас знав, якими на дотик є їхні маленькі долоні, пальчики, міцно сплетені з пальцями дорослої руки. Йому знайомі були їхні серйозні зосереджені погляди. Одна жінка кинула у сніг під деревом немовля, інші скупчилися в тому місці, намагаючись відгородити згорток від поглядів конвоїрів. Але ось один із них щось помітив і кинувся вперед, розштовхуючи юрбу. Хтось упав і розбив голову. Бризнула кров. Жінка кричала страшним голосом. Немовля розривалося від плачу — і різко стихло після пострілу, ніби його крик відрізали ножем. Від гуку над кронами дерев здійнялася зграя ворон. Мати дитини впала додолу, як мішок із камінням. Її привели до тями ударами чобота по голові. Двоє старших жінок підвели її з землі і поволочили на собі вперед, догори.

Пінхас бачив виголений череп літньої жінки, яка гладила темні коси молодої дівчини, поки та роззиралася навсібіч, вертіла головою, як сполохана пташка, готова от‑от спурхнути, — і раптом вона натрапила на погляд Пінхаса у віконечку, і її очі спалахнули непоясненною, відчайдушною надією. Пінхас упав горілиць на підлогу, і мовчки лежав, дивлячись у стелю. Він не знав, скільки минуло часу, коли, досі пойнятий дрижанням, потягнувся до вікна і визирнув на порожню вулицю, на ряд дерев навпроти, на силует ворона, що завмер на стовпі.

Вже давно не було тих людей. Вже давно не було тієї дівчини. Чорні птахи скупчилися під деревом, куди жінка жбурнула згорток зі своєю дитиною.

Мішке повернула його з заніміння. Він навіть не чув її кроків, не чув звичного брязкання ключів. Вона притулилася до нього ззаду м’яким теплим тілом, розплюснула щоку об його ліву лопатку. Пінхас здригнувся, здивувавшись, що світ навколо існує. (Уляна напружилась і відчула, як горлянку стискають ревнощі. Ну, що ти, сказала вона собі подумки, до кого ти це відчуваєш?)

Мішке ковзнула під Пінхасову пахву, втислась обличчям в його груди, ніби хотіла врости в нього, втопитись у його тілі.

Пінхас не ворушився. Не відштовхував її, але й не відповідав. Він дивився, як там, за вікном, ворони розпростують свої великі крила, воюючи одні з одними за поживу.

Мішке, дістань мені ціяніду, — приглушеним голосом попросив Пінхас. — Або принеси хоча б кухонного ножа. Чи шматок скла. Що завгодно.

Мішке завмерла. Її тіло затвердло й відокремилося від Пінхасового. Там, де щойно розливався приємний жар, залишилася тільки липка спітнілість.

Потім Мішке гірко плакала, скорчившись на Пінхасовому ліжку. Плакала тяжко і невтішно, але Пінхас і не намагався її втішати. Він продовжував визирати у віконце, ніби боявся пропустити чиєсь повернення.

фотокартка: світанок над містечком, вид з пагорба

Невдовзі Мішке принесла Пінхасові бритву з відкритим лезом. Вона мала руків’я, вирізьблене із зеленавого каменю. Саме лезо гарно лисніло, відбиваючи світло.

Тільки знаєш що, — сказала поважно Мішке, кладучи Пінхасові в долоню важкий холодний предмет. — Забереш мене зі собою. Спочатку допоможеш мені, потім підеш сам.

Пінхас кивнув. Вони не могли відвести одне від одного поглядів. — Коли ти хочеш? — запитав він. — Хочу вже швидше, — сказала Мішке. — Хочу завтра або сьогодні.

Давай завтра, — сказав Пінхас. — Сьогодні я хочу підготуватись.

Увечері, повернувшись із бібліотеки, Пінхас дозволив собі пригадувати батька. Він зауважив, що тепер, коли рішення прийняте і є спосіб здійснити задумане, пам’ять про рідних перестала бути небезпечною. Тепер він знаходив у думках про них заспокоєння, навіть утіху. Він наповнився ніжністю. Сповнився тремким хвилюванням, яке відчуваєш перед зустріччю по довгій розлуці.

Вдячність до Мішке ще дужче насичувала Пінхаса бажанням зробити все так, щоб їй не було боляче. Він пригадував ті сотні разів, коли спостерігав, як батько впевненим і точним рухом, без найменшого натиску, як ніж у масло, вводив лезо у плоть тварини і перетинав трахею, стравохід, сонну артерію і яремну вену. Пригадував батькове шепотіння у нашорошене темне вухо, його дбайливі руки, його опіку. Пінхас усю ніч прокручував у голові ці сцени, перемежовуючи їх із молитвами — «Шмоне есре», «Шма Ісраель», молитвами в пам’ять про батька й матір, покаянною молитвою — і всіх їх підсилював внутрішнім стогоном, слізьми і благаннями, сидячи під вікном і розгойдуючись узад-вперед, почуваючи всередині дедалі більше спокою і впевнености.

Він знав, що батько скерує його руку, коли він зашепоче на вухо Мішке заспокійливі слова. Потім він перетне собі вени на стегнах і на зап’ястях — Пінхас докладно вивчив кожну з них, уважно дослідив опуклості пучками пальців. Він розумів, що йому доведеться нелегко. Після того, як Мішке відійде, у нього залишиться небагато сили для себе. Але він покладатиметься на пам’ять про батька, на голос матері, яка його кликатиме й вестиме за собою, на солодкий віддих сестри, на простягнуту з того боку руку звільненої Мішке.

Пінхас не спав тієї ночі і навіть не лягав, але почувався свіжим і бадьорим, коли за вікном зажеврів світанок.

фотокартка: жінка в чорному сидить на лавці автобусної зупинки, чекаючи

Вікно в бібліотеці було відчинене. Звідти лилося проміння морозяного листопадового сонця. Гострий вітер, що вдирався до кімнати, нервово смикаючи за тонку фіранку, змушував тримати тіло в постійному напруженні.

Пінхас і ляндкомісар стояли перед овальним портретом жінки середнього віку у масивній різьбленій рамі. Жінка на портреті була вбрана в чорну глуху сукню, складки якої таїли ще густішу барву темряви, її темне, гладко зачесане волосся губилося на брудному присмерковому тлі. І лише миловидне, рожево-біле обличчя виділялося серед загальної понурости картини, притягуючи погляд і римуючись із білими манжетами та комірцем.

Це ваша мати? — запитав Пінхас. Жінка здавалась йому сором’язливою і м’якою. Її пухкі руки були скромно складені на колінах.

Замість відповіді ляндкомісар процитував:

Чого боятись, коли нами випадок

Керує і нема в нас передбачення?

Живімо так, як дозволяє доля нам.

І з матір’ю не бійся ти одруження.

У сні, буває, і на ложі з матір’ю

Себе людина бачить, та пустий то сон —

Його забудеш, і живи спокійно знов.

Змовкнувши, він дивився на Пінхаса, усміхаючись хитро і багатозначно. Пінхас, усе зрозумівши, делікатно опустив погляд і відступив на крок від портрета. Йому стало соромно, але він намагався приховати це почуття, щоб своїм соромом не зачепити й не образити ляндкомісара. Він прочистив горло й перевів погляд