💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Читаємо онлайн Амадока - Софія Юріївна Андрухович
можна знайти. Треба тільки напевне знати, що жодних підстав залишатись у нього більше немає.

фотокартка: простирадла на мотузці, натягнутій між деревами саду

Уже першого разу, ввійшовши до Пінхасової кімнати і ще навіть не знаючи, як хлопця звуть, Мішке торкнулась його волосся. — Ти був страшно побитий, це одразу видно, — співчутливо сказала вона. Пінхас не відповів їй нічого й жодним чином не реагував на неї впродовж перших кількох тижнів. Від її особи віяло буденністю, безпечним життям: прасуванням, свіжою білизною, булочками з маслом. Пінхасові доводилося щоразу нагадувати собі, що це не насправді, що це тільки страшний міраж. Що більше часу він проводив у білому ляндкомісаровому будинку, то з більшим зусиллям витягав себе із забування.

Аж доки одного разу Мішке, за звичкою спостерігаючи, як він снідає, і супроводжуючи його сніданок легковажними розмовами, перечепилась язиком об якусь деталь і раптом зблідла, а з очей її бризнули сльози. У відповідь на німе запитання Пінхаса Мішке пояснила, що їй пригадався батько, якого вбили тоді, ще з самого початку, коли німці лишень зайшли до міста. Пінхас різко нахилився вперед і схопив дівчину за зап’ястя. Мішке скрикнула, але сама ж стишила свій вигук, ховаючи його від Ромця, що чатував за дверима. Пінхас почав запитувати, Мішке слухняно відповідала. Поліцаї забрали батька і старшого брата, а мати побігла до Юденрату, бо мала там далекого родича, з яким їхня родина двадцять років була посварена, але відомо, що в такі часи деякі речі відходять на другий план. Мати повернулася без батька, без брата і без грошей, одначе з обіцянкою, що вона, Мішке, зможе працювати у доброму місці і це слугуватиме для них із матір’ю своєрідним захистом. Спершу Мішке прибирала на поліційній станції, але потім її скерували сюди, до ляндкомісара, бо попередні служниці виїхали. — Виїхали? — перепитав Пінхас. — Виїхали, — кивнула головою Мішке. — Так про це говорять: виїхали, більше тут не живуть, змінили місце проживання, емігрували.

Мішке сказала, що котрийсь із поліцаїв, ще коли вона прибирала станцію, розповів, у якій ямі лежать тіла її батька і брата. Мішке ходила туди плакати, хоч мамі вирішила про це не казати — вона не припиняла чекати їхнього повернення.

Чи ти можеш дізнатися, що з моїми родичами? — запитав Пінхас. — Я можу спробувати, — одразу ж погодилася Мішке.

Відтоді Пінхас почав дивитися на неї інакше.

Мішке жила з матір’ю на Баштах і лише на день приходила до ляндкомісарового дому. Іноді, коли в місті особливо часто лунали крики й постріли, Генрієтта посилала Ромця до дому Мішке з посланням, що сьогодні вона може не приходити. Мішке не завжди слухалась.

Одного з таких разів вона не могла не прийти, бо нарешті родич із Юденрату повідомив їй дещо про Пінхасових батьків. — Твій батько лежить у тій самій ямі, що й мій, — сказала Мішке, зазираючи Пінхасові в очі. Він нетерпляче вивільнив із її гарячих долонь свої зап’ястя, сховав руки до кишень. — А мати? — запитав Пінхас. — Вона щось накоїла, — невпевнено мовила Мішке. — Порушила якийсь закон. Її застрелили.

Мішке помітила, як спалахнули крихітні зірочки в Пінхасових зіницях — і негайно згасли, забравши слідом за собою частину життя з його обличчя.

Наступного разу Мішке повернулася від поліцая, який пам’ятав її, ще відколи вона прибирала станцію.

Я довідалась про твою маму, — задихано сказала Мішке, зриваючи з шиї хустинку. Пінхас зауважив піт на скронях і над верхньою губою, тремтіння пальців. Хустинка, заплутавшись, тільки дужче стисла горло дівчини.

Пінхас мовчки чекав.

Твоя мама втратила розум, шукаючи батька, — прошепотіла Мішке, впритул наблизивши своє обличчя до Пінхасового і допильновуючи кожен найменший порух, кожну тінь, ніби прагнула відстежити й попередити вибух. Але натомість сама вибухнула слізьми: — Твоя мама накинулась на поліцаїв посеред вулиці — з ножем чи з сокирою, — і ті застрелили її.

Пінхас підійшов до стіни і втулився в неї лицем. Мішке гладила його по спині.

Я знаю, я розумію, — ридала вона. — Але принаймні тобі відомо, що з нею сталося. Більшості людей нічого не відомо про смерть їхніх рідних. Моя мама не знає, що її чоловік і син мертві. Не знає, де лежать їхні тіла.

Де лежить тіло моєї матері? — глухо запитав Пінхас.

Мішке мовчки похитала головою.

Зате ти точно знаєш, що вона мертва, — сказала дівчина.

Що з моєю сестрою і бабцею? Вони загинули?

Дівчина закрила руками обличчя й заридала, здригаючись і потворно кривлячись. Здавалось, вона не має більше сил, не може витримувати.

Що з ними? — повторив Пінхас. — Вони мертві?

Так, вони мертві, — закричала йому у відповідь Мішке, розбризкуючи слину і сльози. — Вони мертві, вони померли від тифу чи від якоїсь зарази. Їх не встигли забрати до лікарні. А в лікарні їх би все одно не вилікували.

Отже, Пінхас залишився сам.

фотокартка: жінка стоїть навколішки перед іконостасом Церкви Святого Миколая

Що? — перепитала Уляна. — Як це — обидві померли?

Їй же було добре відомо, що мала Фейґа, Пінхасова сестра, жива. Тепер її, щоправда, звали Галею, і вона вже відрухово хрестилася, відчуваючи здивування або переляк. Це ж її батько привів до них додому якось глупої ночі, непоясненним чином виніс із пекла. Уляна ж власноруч відвела її до лісу і передала Криводякові.

Внизу, під підлогою, запанувала добре знайома тиша. Уляна впізнавала вже Пінхасові напади болю, що межували з божевіллям: жодного звуку, жодного шелесту не виривалося назовні.

Уляна нетерпляче роззявила рота, поспішаючи розповісти, вирятувати його — і завмерла. Спокуса була неосяжна, нестерпна, але щось Уляну стримало. Чи треба розповідати? Чи витримає він зараз таку новину? Що він скаже, усвідомивши нарешті з усією чіткістю, ким є і чим займається її батько, Василь Фрасуляк? Ким є вони всі в цьому домі, де його переховують. І навіть якщо він остаточно не втратить розум, довідавшись, що мала Фейґа жива, то чи зможе і далі сидіти тут, чи зможе негайно не вилізти назовні і не вирушити до лісу на її пошуки, наразивши себе цього разу на певну смерть? Чи зможе він знову її, Уляну, не покинути? Тепер уже точно назавжди.

Вона подумала: ця Мішке, ця його маленька руда подруга, його крихітна спільниця, дбала про власну матір і саме тому не розповідала їй про смерть батька і брата. Я так само дбатиму про Пінхаса, так само його оберігатиму — і тому поки що не розповім про те, що Фейґа жива. Я ще встигну зробити це. Він іще відчує радість.

Згодом твоя баба не раз думала: що було б, якби я таки розповіла йому? Якби я так сильно не боялася

Відгуки про книгу Амадока - Софія Юріївна Андрухович (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: