Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Як мерзенно, — казала Нуся.
Вони з батьком приносили новини… Зрештою, хто вже в той час не приносив таких новин: радянські партизани в нашому лісі. Німців вибивають з якихось радянських міст. Спершу відчуваєш сп’яніння, безмежну радість. Потім — знову безсилля, потьмарення: що то за радянські міста, що нам із того, — розповідала Христя.
Мама погрожувала, що сама приведе поліцаїв, — згадувала Нуся. — І я її розуміла. У мене в самої бували такі думки: поки батька і Уляни не було вдома, відсунути стіл, відкинути верету, відчинити ляду. Простягнути йому руки, допомогти йому вилізти. Дати йому поїсти. Одягнути на нього татового кожуха. Взяти його за руку, вивести з дому, повести додолу, через ціле місто, до поліційної станції. Сказати: ось єврей. Він ховався в нашій дровітні.
Вона би тебе вбила, — нажахано розширивши очі, вигукувала Христя.
Батько вбив би тебе, — промовила Уляна, яка слухала все це, стоячи за прочиненими дверима.
А так ти вбила батька, — відрізала Нуся.
фотокартка: мурашник, усипаний сосновими голками
Понад пів року Уляна щоночі припадала вухом до підлоги. Іноді вона не витримувала: відсувала верету, підважувала пальцями ляду, просувала в щілину руку і чекала, пришвидшено дихаючи. За мить Пінхас торкався її руки. Він несміливо проводив пальцями по її пальцях, гладив пучками її кісточки, її нігті, її фаланги, ніжно пересувався каналами вен, напучнявілих від хвилювання. Його кістлява, довга, хрумка долоня впліталась між її пальці. Його шорстка гаряча шкіра майже ранила її. У час цих дотиків ніхто з них не міг ні говорити, ні думати. Всі сили, вся увага, тілесне пульсування зосереджувалось у цих двох кінцівках.
В інші ночі — а їх була більшість — Уляна лягала на верету, бажаючи слухати. Їй необхідно було довідатися про все, що з Пінхасом відбулося.
Але чи Пінхас розповідав їй про все? Чи міг він, не ризикуючи збожеволіти, знову і знову пригадувати всі найдрібніші деталі того, крізь що пройшло його тіло і яких деформацій зазнав розум? Чи був він здатен проговорювати свої спогади — нехай навіть не вголос, а пошепки — не переживаючи все вкотре, не завдаючи собі нестерпних, надлюдських мук? Хіба не повинна була його свідомість подбати про себе одразу, постиравши найжахливіші тортури, найнестерпніші приниження, підмінивши їх на видозмінені спогади — більш округлі, бодай трохи заспокійливі?
Чи справді з листопадової ріки, на неспокійну течію якої падали поодинокі сніжинки, танучи на пінистих хвилях, непритомного Пінхаса виловив темноволосий велетень Іван, високий і товстий чоловік із печальними очима й вусами? Чи справді Пінхас лежав у воді долілиць, б’ючись головою об величезний камінь на вигині ріки? Чи справді сумний чоловік переодягнув Пінхаса в сухий одяг і, поклавши на воза, під мішки з картоплею і буряками, повіз його до ґетто в Чорткові, де передав у руки подружжю Файткевіц. — Ви краще будете знати, як йому допомогти, — пробубонів Іван басом, прощаючись. Перед тим як зникнути, він торкнувся Пінхасового плеча і важко зітхнув.
Чи справді подружжя Файткевіц виходило Пінхаса? Чи справді вони залишили його в себе, тому що втратили єдиного сина під час облави? Чи справді у них дотепер не було власного сховку? На що вони сподівалися?
Sie Zain Guit, — повторювала Циля Файткевіц, годуючи Пінхаса з ложечки.
Shma Israel adonai eloheinu adonai ehad, — молився Ісаак Файткевіц.
Чи справді в чортківському ґетто в той час Пінхас бачив людей у дорогих костюмах, бачив, як жінки фарбували нігті? Чи слухали там музику з патефонів? Чи ходили одні до одних на гостину? Чи пані Циля Файткевіц вкладала колодки у своє взуття щоразу, коли роззувалася? Чи Ісаак Файткевіц грав у скат із місцевими ґестапівцями? Чи він був одним із небагатьох, кому дозволяли виходити за межі ґетто і купувати продукти?
Чи справді тоді, коли Пінхас з’явився там, на шести вулицях міста мешкало понад вісім тисяч євреїв? Чи в помешканні Файткевіців жило ще три родини? Чи поступово віддала пані Циля Файткевіц усе своє взуття, патефон, коштовності? Чи перейшли вони на щоденну пайку сурогатного хліба?
Пан Файткевіц — якщо Пінхасові це не примарилося — розповідав про те, як у чортківській в’язниці людей напоюють отруєною водою, щоб заразити тифоїдом. Потім хворих знову відвезли до Пінхасового містечка, цілком справедливо очікуючи поширення зарази.
Від тифоїду люди гинули і поруч із Пінхасом. Сам іще не одужавши повністю після запалення легень, він відходжував доньку сусідів Файткевіців, тоді — її маленького сина, який помер, потім — старого Шмуеля Катценелля, який помер, далі — саму пані Цилю, яка цілий місяць марила і не приходила до тями, вся вкрита виразками, з волоссям, що клаптями відпадало від її черепа. Солодкава, задушлива на запах сукровиця цідилася з її ран. Він обмивав її тіло холодною водою, вливав до рота замінник кави. Пані Циля не припиняла марити, аж доки одного дня розплющила очі і сказала Пінхасові: твоя бабуся так само хворіє зараз і, дбаючи про мене, ти дбаєш насправді про неї. Це теж, звичайно, було її галюцинацією, Пінхас у цьому не сумнівався.
Наступного дня пані Циля Файткевіц померла. Якщо Пінхас не наплутав нічого.
Пінхас пам’ятав цілоденну роботу в трудовому таборі: він переносив з місця на місце величезні каменюки. Спочатку йому здавалося, що таку вагу він не здатен навіть відірвати від землі. Потім Пінхас носив ці камені чотирнадцять годин поспіль, тримаючи їх руками з повністю здертою з долонь шкірою. Часом, коли сил не було вже зовсім, коли через біль у попереку Пінхас не міг зробити жодного руху, наглядач наказував причепити собі на шию спеціяльний тягар і далі переносити вантаж із ним.
Це вдосконалення мало допомогло. Пінхас падав і надовго втрачав притомність. Побиття не допомагали, але смерть не приходила також. Пінхас був певен, що вона близько. З раптовим спокоєм він спостерігав за своїм тілом збоку: він віддалявся від себе, втративши страх і співчуття.
Пінхас не пам’ятав, щоб йому дозволили повернутися до пана Файткевіца і попрощатися. Разом із кількома десятками інших робітників він дві доби чекав у переповненому й щільно задраєному вагоні, поки потяг не рушив. На цей момент половина людей у вагоні була вже мертвою від задухи і зневоднення. Живі сиділи верхи
