Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Наступного дня Уляна повторювала собі: я не прийду сьогодні до нього, мені цього не треба. Не хочу знати.

А вночі відкидала різким рухом ковдру, з силою викидаючи повітря роздутими ніздрями, тому що не могла пручатися. Підповзала до килимка на підлозі, притуляла вухо до щілини між дошками і чула його теплий подих, свист у його легенях. Він уже був там. Його губи торкалися дощок із внутрішнього боку.

Кажи далі, Пінхасе. Розкажи мені, що було далі.

фотокартка: дві молоді жінки розмовляють, сидячи на пласких каменях над течією ріки, на тлі мосту

Будинок ляндкомісара, білий і двоповерховий, стояв на розі за мостом, над Стрипою, на Гімназіяльній. Пінхаса привезли туди наприкінці весни, після зими, проведеної на самоті у в’язничній камері, і, якщо забігти наперед, пробув він у ляндкомісара до другої половини жовтня.

Мішке розповіла потім Пінхасові, що оновленням будинку керував Баумштайн — той самий, який вирізьбив для господаревого сина дерев’яного коника з китичками на гриві і хвості, зробленими зі справжнього кінського волоса, й оббитого золотавим плюшем. Цього коника похвалив сам Отто Вехтер — Мішке з гордістю підняла догори вказівного пальця. Її рожеві уста надималися, коли вона старанно вимовляла «о» й умляути.

На той момент ні Баумштайна, ні сестер Емми й Дори не було вже на світі. Сестри просто зникли — Генрієтта дотепер не втомлювалася нарікати на цю обставину: що то були за помічниці, як вправно Емма крохмалила й прасувала постіль, яким сумирним із Дорою ставав неспокійний Клаус (дозволяв їй укладати себе вчасно до ліжка, чемно їв овочеве пюре та палюшки).

Про Баумштайна було відомо, що його застрелив на вулиці сержант Лісберґ. Тесля кинувся захищати старого, якого Лісберґ шмагав нагайкою, і сержант вистрелив у нього, як він пояснив згодом герру ляндкомісару, в нападі праведного гніву, за що й перепрошував, оскільки знав, що вітальня ляндкомісарової вілли ще не мала всіх дерев’яних панелей на стінах.

Ляндкомісар так і залишився без панелей, — скрушно зітхала рудоволоса Мішке, й сама схожа на молоду кобилу. На правій щоці у неї була ямочка, а між передніми зубами — щілина. Їй було п’ятнадцять років.

Дружина ляндкомісара поводилася з Мішке доволі приязно. — Добре, що сюди призначено саме Оскара, — казала вона, печально спостерігаючи, як Мішке спритно змахує віничком із гусячого пір’я пилюку з ваз і рам. — Добре, що ми з Оскаром можемо тобі допомогти. Я б не могла погано ставитися до людей, розумієш, йдеться про елементарні людські якості. Були би на нашому місці інші люди — хтозна, як би все склалося з тобою. Буває, когось заносить. Ось як сержанта Лісберґа, — розмірковувала Генрієтта, розмішуючи мед у склянці теплого молока. — Він зловживає алкоголем і перестає собою керувати. Знаєш, Мішке, буду з тобою відверта, бо знаю, що можу тобі довіритись: я не люблю Лісберґа. Він постійно підбиває підсумки своїх убивств. Минулого місяця він влаштував з цього приводу вечірку у Монастириськах. Це огидно, Мішке. Серденько, ти забула пройтися вологою ганчіркою по дверних клямках, будь уважнішою.

Коли Мішке мала вільний час, вона спускалася сходами до напівпідвальної кімнатки, де тримали Пінхаса. Він чув її кроки, чув побряцування оберемка ключів, прив’язаних суканим мотузком до її талії, і трохи збадьорювався. Вона приносила йому їжу й чистий одяг. За її спиною виростав кремезний Ромцьо, охоронець. Мовчки окидав Пінхасову кімнату поглядом, ревниво зиркав на Мішке. Ніби знічев’я бавлячись, підкидав у руці ножа.

Мішке зачиняла двері перед його носом. Сідала навпроти Пінхаса, поки той брався до їжі: булочки, шматок свіжого масла, справжня кава з вершками. До Пінхаса повернувся апетит.

Поки він жував, Мішке розповідала, як ходила з господинею вранці до м’ясаря, а потім — до продуктової крамниці на сусідній вулиці, а тоді ще піднялися трохи вище, зайшли за монастир і там купили в жінки свіже молоко, білий сир і різної зелені.

Розповідала про колекцію хутра господарів, що зберігається у спеціяльному гардеробі нагорі. Казала, що туди заходиш, як у веселку: хутра білі і сріблясті, сірі, з бузковим відливом, руді, брунатні, до синього чорні, горіхові та золотисті, однотонні і плямисті, гладкі й пухнасті, вони пестять тебе дотиком, ллються, як вода чи світло, мерехтять, як коштовності. Казала, що заходить туди іноді, коли ніхто не бачить, знімає з них футляри і (розповідаючи, Мішке густо шарілась, опускала вії, але не могла приховати збудженого блиску своїх очей) знімає з себе одяг, щоб можна було торкатись хутра голою шкірою. Вона заплющує очі і рухається серед шуб, заривається в них обличчям, і тоді їй стає так добре, ніби вона знову маленька дівчинка на руках у мами, ніби мама гойдає її в обіймах, торкаючись губами її волосся та щік, і Мішке майже засинає так стоячи, танцюючи у гардеробі на другому поверсі вілли ляндкомісара.

А за кілька днів із Мішке щось трапилося. Пінхас не одразу помітив це, але врешті збагнув, що дівчина змінилася. Вона була бліда, її обличчя розпухло. Вона не хотіла говорити. Ставила їжу на столик поруч із Пінхасовим ліжком і мовчки виходила геть, тягнучи ногу. Наступного разу Пінхас догледів фіолетово-жовті синці, що визирали з-під коміра і рукавів її блузки. Він зауважив, що Ромцьо, незмінно виростаючи за її спиною, дивиться на неї згори вниз вдоволеним поглядом. І тоді Пінхас подумав про ту кімнатку з ляндкомісаровою колекцією хутра на горищі і про те, як Мішке безборонно скидала там одяг, щоб поснити кілька хвилин про обійми мами.

За деякий час Мішке знову стала майже такою ж, як була раніше. Знову сідала навпроти Пінхасового ліжка і говорила. Вчора до господарів приходили гості, і вони до ночі грали в салоні у преферанс. Пінхас, зрештою, і сам чув крізь заґратоване віконечко своєї кімнатки, як чоловіки час від часу виходили на ґанок, бо там курити було набагато приємніше, ніж у приміщенні. Пінхас чув навіть, як ляндкомісар розповідав про нього: хлопець цитує напам’ять «Антігону» й «Царя Едипа» давньогрецькою. Це дуже зручно, бо дозволяє відновити давно не практиковані знання. До того ж він почав займатися з Клаусом латиною. Тому страшенно нудно, але що з того, якщо він здатен уже формулювати деякі речення в різних часових формах. Servus vinum ad villam portat. Servus vinum ad villam