Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
Яків погрозив кулаком кудись у повітря, відвернувшись до шляху, по якому в напрямі до поміщицької садиби зник Репетюк.
— Значить, ви не соціаліст… — повторив Зілов.
— Неграмотний я. Раз проти війни, значиться, діло хороше… — Тут Яків враз спохватився: — А щодо Петра, то так, значиться, і порішили: нехай на мене виказує, бачили вони мене, гади! Дурний я їм до рук датися! З тим, значиться, хлопці, і прощайте! Хороші ви хлопці! Я про гімназистів інакше думав. Мабуть, і паничі не всі однакові…
Серйозно і урочисто Яків потис кожному з нас по черзі руку.
— Зразу і… підете? — несміливо запитав Піркес.
— А що? Тільки баба вкине, значиться, в торбинку сала та хліба окраєць. Здравія желаю!
Яків зробив крок і ще спинився. На вустах у нього грала бліда посмішка:
— А нащот баб, так ви, хлопці, того, самі понімаєте. Не маленькі. Воно, звісно, буває, що баба без чоловіка й заслабнути може, зовсім спортитися. Которі є, так просто розуму збуваються. Право слово! Так що той… Але, значиться, старих людей та дітей шанувати ж треба! Понятно?
Він зробив знову крок і спинився ще раз. Одвернувшися вбік і трохи почервонівши, він кинув ще тихо й невиразно:
— Тільки просю я вас, ви же той… моєї Одарки, значиться, не займайте…
Він переплигнув через пліт і зник у гущавині сусідського саду.
Ми стояли пригнічені і чомусь не наважувалися глянути один на одного. В саду за плотом зник дезертир. Зрадник віри, царя і отечества. «Господи! Преблагий господи! Ниспошли нам благодать духа твоего святаго, дарствующего и укрепляющего душевные наши силы… Возросли мы создателю во славу, церкви на утешение, царю и отечеству на пользу…»
Ми побрали ціпи і взялися молотити. Сестри Стецюри, їхня сусідка та четверта солдатка вже наносили нам цілу гору снопів. Ми розбилися на дві групи, в чотири ціпи кожна. Макар — Піркес — Зілов — Туровський. Кашин — Теменко — Сербин — Вівдя. Інші жінки згрібали й підкидали снопи.
«За віру, царя і отечество». Це ж було щось найпатетичніше, щось молитовне: «Отче наш, іже єси». Нам подаровано це в гімназії як недоторкану святиню, як символ віри[236], як латинські винятки, як слова на «ять»[237], і це вимагалося запам'ятати на «п'ять» — назавжди, на ціле життя. Але ніхто ніколи й не думав над тим, чи треба ж його розуміти. Хіба треба розуміти, чому й для чого кожна з латинських дієвідмін має свої виключення? Має, та й вже. Які тут можуть бути «чому» та «для чого»? Так написано в граматиці Виноградова.
Але ж під ритм гупання ціпів, під ритм праці недоторкане, єдине і неподільне гасло раптом розпалося на свої складові частини: «За віру — гуп, за царя — гуп і за отечество — гуп, гуп!» Чорт забирай, але від такої махінації кожна з частин почала враз жити самостійно. Оце — віра! Оце — цар. Оце — отечество. Гуп!
— Ви не пам'ятаєте? — крикнув Зілов, гупнувши й поспішаючи проказати все, що йому потрібно, на трьох вільних для нього тактах роботи. — У нас в класі є ще хтось, хто вірує в бога?
Запитання Зілова було слушне. За наших часів віру звичайно губилося з другого-третього класу гімназії. До старших класів її доносили лише окремі, фанатичні, з релігійних родин, одинаки. З вірою розлучалися легко, непомітно і, власне, неусвідомлено. Просто починали нудитися обов'язком ходити до церкви, починали манкірувати відвідування вранішньої молитви, обдурювати законоучителя, вигадувати непристойні слова під мотиви молитов та кантат і таке інше. До п'ятого класу майже не залишалося вже «віруючих», але поміж «невіруючих» не було, певна річ, ні одного освіченого атеїста. Віра — це було для нас щось таке, про що взагалі не варто думати. Щось на кшталт латинської мови або учнівського квитка з записаними там правилами поведінки й кормами покарань за порушення їх.
— Здається, — відгукнувся з другого току Сербин, теж поспішаючи вміститися з відповіддю у вільні три такти, — здається, в бога вірує Хавчак.
— Хавчак-дурак! — проскандував Туровський під два такти.
— Гегель, — скрикнув Макар, використовуючи свої три такти, — розглядає релігію як другу сферу абсолютного духу!
— Що це значить? — один після одного, гупнувши свій такт, запитали Піркес та Зілов.
— О! — Макар захлинувся. — У нього це чудово виходить! Взагалі Гегель каже, що
