Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
Ми розсілися за столом і, поки там що, взялися наминати казенний борщ із кашею.
Мірель забарилася в умивалці. Ми доїли борщ із кашею і потопали в хмарах їдкого подільського бакуну. В тих же гарячих тонах ми закінчували дебати про Потапчука, Якова і прокламацію.
Хрисанф Захарович Сербин враз відчув якийсь дивний неспокій. Що за чорт? Де так забарилася Мірель? Він встав і неквапом вийшов у двір. Двері до умивалки були причинені щільно. Ага, то ж Мірель, мабуть, і зачинилася, щоб не було видно з двору, як вона собі там умивається. Сербина це зовсім не обходило, і він пішов геть, повз умивалку. Він подумав, що варт піти в сад, залізти на вишню. Мабуть, там, у вишняку, вже й Кульчицький сидить. Сербин завернув за ріг умивалки й зіп'явся на перелаз, що був через тин до саду.
Те, що було далі, відбувалося, правда, за участю Хрисанфа Захаровича, але, їй-право, Сербин був тут ні при чому І він не міг би пояснити, як все це сталося Бо все це сталося просто так, само по собі.
Ставши на перелаз, його права нога враз спинилася. Потім ліва, замість перекинутися через тин, враз відступила назад і зіп'ялася на пальці. Тоді права теж спустилася на землю, по цей бік перелазу і теж, подібно до лівої, зіп'ялася навшпиньки. Ноги Сербина повернули його назад і принесли тихо до дверей умивалки. Тіло його припало до дверей. Очі його найшли шпаринку між нещільними дошками. Вони глянули досередини.
Що побачив там його зір?
В умивалці був присмерк. Вона була без вікон, і тепер її освітлювали лише довгі й гострі леза сонячних променів, що пронизали її крізь шпари між дошками благеньких, розхитаних стін. Але присмерк був такий, що в ньому можна було зовсім добре роздивлятися. До того ж Мірель і Кульчицький були якраз у промені, що пробивався з-під даху. Мірель відкидувала назад, на плечі, своє чорне кучеряве волосся. Воно розпатлалося. Кульчицький раптом обійняв Мірель і припав своїм обличчям до її обличчя. Серце і дихання Сербина спинилося. Мірель підняла руку й раптом скуйовдила Кульчицькому чуб, точнісінько так, як п'ятнадцять хвилин тому вона зробила це Сербинові.
Сербин одхилився від дверей і щосили вдарив у них плечем. Поганенький гачок вилетів з рами разом з петлями. Сербин перекотився через поріг, і гримнув просто під ноги Мірель. З легким зойком переляку Мірель відсахнулася Кульчицький від несподіванки відплигнув аж у куток. Але Сербин наздогнав його там другої ж секунди. Він підплигнув і вхопив значно вищого Кульчицького за плечі. Він потрусив його, потім щосили затопив кулаком в обличчя. Потім вони обоє впали додолу.
Кульчицький був на два роки старший, на голову вищий і, головне, вдвоє дужчий від Сербина. Це показала третя ж секунда боротьби. Він підім'яв під себе худенького Сербина і придавив коліном до землі. Потім, звільнивши праву руку, він загилив йому два ляпаси, кожний удвоє дужчий за щойно одержаний. Після того він укліщився в Сербинове волосся і, міцно затиснувши його в кулаку, почав щосили товкти Сербииовою головою об тверду земляну долівку.
Якусь мить Мірель застигла непорушна. Несподіванка вразила її. Але вона зразу ж очуняла і кинулася геть.
— Гей! — ґвалтувала вона. — Сюди! Велике б'є малого! Сюди!
Ми покидали цигарки й вибігли в двір. Осатанілого Кульчицького довго несила було вгамувати. Він видирався, лаявся, всіх кляв і нахвалявся з Сербина випустити душу. На решті Репетюк, що був дужчий від нього, дав йому по шиї, і він заспокоївся. Півпритомного й залитого кров'ю Сербина довелося одливати водою. Обмивати й приводити його до притомності заходилася сама Мірель.
Причина бійки, одначе, так нікому й не стала відома її знали тільки Сербин, Мірель та Кульчицький. Всі троє вперто відмовчувалися на всі наші розпити. Нарешті ми махнули рукою й відійшли. До того ж повернулися Кашин і Зілов. Потапчука дома не було. Солдат Яків, вислухавши від Зілова, в чому річ, дуже зажурився, але сказав, що вважає за краще до нас у школу не приходити — навіщо, щоб люди бачили, а прийде завтра на поле, на якому ми робитимемо Отже все відкладалося на завтра.
Піркес, Туровський, Зілов, Кашин та Макар зібралися коло Сербина. В вишняку, між густих порічкових та агрусових кущів, ми вмостилися кружка. Сербин лежав у центрі на шинелі, Мірель крутилася біля нього, стараючись чим-небудь догодити сердешному хлопцеві. Нарешті кров з носа текти перестала, ухо переболіло і всі лікувальні процедури можна було припинити. Але зразу ж вона зірвалася знову:
— Таж я забула сказати найголовніше! Жайворонка раненого назад привезли!
— Що? Жайворонка привезли раненого?!
Оце була новина! Васька Жайворонок ранений. Васька Жайворонок — справжній герой! Васька — миршавий, лишаястий, правий хавбек! Наш товариш, Васька! З яким стільки переграно матчів, стільки наодержувано «колів» за латинські винятки, стільки відсиджено нескінченних годин безобідів! І цей Васька — пшик, штифт, найменший поміж нас — він уже ранений! Він уже солдат, герой, ветеран війни!..
— Куди ж він ранений? Чи важко?
Жайворонок був ранений у груди. У праву легеню. Здається, ще в руку. Чи важко, про те Мірель не знала. Вона його не бачила. Мабуть, ні, бо його не відсилають у глибокий тил, у громадські лікарні. Його зоставлено у польовому військовому госпіталі в нашому ж місті. Мірель привезла від нього привіт бекам, хавбекам та форвардам і прохання його відвідати. Дуже хотілося правому хавбекові побачитися з своєю командою.
Ми вирішили їхати до міста найближчої ж неділі. Неодмінно. Побачитися з Жайворонком! Хай там що? Коли перепустки нам відмовлять видати, ми прослизнемо якось і без них. Ваську Жайворонка, нашого товариша, правого хавбека і героя світової війни, ми мусили відвідати за всяку ціну!
Був уже пізній вечір. В
