Під Савур-могилою - Андрій Хімко

Погамувала заворуху сіром вістка про те, що писар Карпо Мокріевич, стародубський полковник Петро Рославець, генеральний обозний Петро Забіла, генеральні судді Іван Домантович та Іван Самойлович ув'язнили серед ночі люципера Демка у Батуринському замку, закляпивши рота, наділи на нього кайдани й дибу і в звичайному санному повозі відпровадили в Москву як зрадцю і Дорошенкового приятеля та однодумця, який багнув передати Лівобіччя турецькому султанові. Послали з ним і чолобитну реляцію, щоб цар скарав його смертю!

Цар і його думні дворяни та бояри, ідучи назустріч інтригам і «анцихриста», і його синів та близьких, і далеких родаків, радо «повеліли відпровадити разом із супровідцями-гайдуками і їхніми родинами до Сибіру, в Соленґинськ, до диких бурятів». В число відправленців потрапили і полковник Матвій Квинтівка та осавул Павло Грабович, які ще кілька місяців тому старанно допомагали, як і гетьман Демко, усмиряти повстанців-слобожан.

«Віра в дружбу з царем і його прихлібцями є втратою для будь-яких інородних громад і чільців. Їхня дружба — лише флірт і лицедійна гра і ніколи іншою не буде»,— молячись і вдихаючи кадильний дим мирояну і буж-дерева, повторював Сірко слова Яна Собеського.— То в справжнє винищення нашого чільства і поспольства на користь Московської держави,— шептав він між молитвами і свої висновки.— «Адже виселенці будуть в отих забіссях царськими людьми, а не самі собою!» — робив вислід він у тусковій тузі, шкодуючи Демка, Матвія, Павла та всіх з ними...

Втікачі на Січ із Лівобіччя й Дону йшли і йшли: і поодинці, і групками, і цілими ватагами, і приносили новини, одна другої болючіші та дошкульніші: про виселення козацтва по воєводських списках, про приїзд на Лівобіччя, у Конотоп дяка Танасія Ташликова і піддячого Аврама Шостакова, а їм услід — Ромодановського та із Чернігова самого архієпископа Лазаря Барановича і генерального судді Івана Самойловича. Із тих новин випливало, що між Путивлем і Конотопом намічалися Генеральна рада в присутності царських повірених і вибори гетьмана.

А велика розповінь тієї весни стримувала січове козацтво від якихось дій, і новини знетямлювали чільців та значкових так, що вони ходили як неприкаяні, не знаходячи собі місця, ніби чуючи ґвалти, зойки й крики нещасних на Лівобіччі, в Слобожанщині та аж до самого Дону. Врешті втікачі принесли в Січ вістку, що в Козацькій Діброві був обраний на гетьмана генеральний суддя в Демка Іван Самойлович, знайомий Сіркові ще від походу із Києва по благословенні Петром Могилою.

Сама по собі та подія нічого особливого не являла, а ось нові Конотопські статті до колишніх Глухівських додавали чимало дошкульного. «Гетьман без царя і старшин не буде нікого карати, не листуватиметься з іноземними, за винятком царського, дворами, не допускатиме жодних зв'язків із Дорошенком», «гетьман мусить спіпшо вивести свої полки і уступити Польщі міста по річці Сож у воєводстві Мстиславськім та в Мозирському і Рєчинському повітах, звільнених від ляхів Іваном Золотаренком ще при гетьмані Богдані»,— писалося в Статтях.

Сірко, Ханенко, Мартинович, Шашола, Вдовиченко, старигани та значкові товариші Січі мусили спішно скликати Малу раду і написати цареві та новому гетьманові «ультиматну контроверсію» про недопустимість якої б то не було передачі українських земель Московії, Польщі чи іним державам як поконних українських. Не те образило царя, про що говорилося в «контроверсії», а те, що Московія не була названа Великою Русією, а царя зневажено безтитульностями.

Була ще одна надзвичайно важлива особливість Генеральної ради в Козацькій Діброві, про яку Січ довідалася згодом. Полягала вона в тому, що більшість лівобічних старшин, вболіваючи за справу, пропонувала віддати гетьманські клейноди і булаву Іванові Сіркові. Для царя і його посланців, а найпаче для Ромодановського, полковника Федора Жученка з Полтави, Івана Самойловича те було жахом. Тому й затяглися вибори. Три дні значкові старшини схилялися боярами до компрометації Сірка як «анцихриста-бузувіра і побратима вора Стеньки».

Доки в Січі й Запорогах переварювалися козацьким поспольством вибори Самойловича та Конотопські статті і гуляли «ловчі сиски» воєвод в Лівобіччі, Слобожанщині та на Дону, гетьман Дорошенко через своїх амбасадорів у Порті полковника Гаврила Лісовського та ротмістра Івана Мазепу, по закінченні Туреччиною Кандійського походу у війні з Венецією, допросився в султана Магомета Четвертого помочі на ляхів.

Хондкар-султан спершу оповістив Польщу, що піде на неї походом у поміч Дорошенкові, а з приходом весни таки змусив хана піти на Україну, потім, скориставшись чварами навколо круля Михая та незгодою Сірка і частини січовиків іти на братовбивство, вирушив ханові услід і сам із тасмами яничарів. Жахною була його сила, коли, перейшовши Дністер біля Хотина, він поповнив свої війська спершу булуками буджаків, а потім туменами хана і полками Дорошенка.

Перший удар армади султана був спрямований на Кам'янець-Подільський. Обложне побоїще тривало цілих два тижні і вдень, і вночі. Побиті лежали завалами, і вдвічі більше їх було з боку тих, що йшли на штурм, але сили все одно були нерівні, і місто з фортецею було залишене ляхами. Магомет, як переможець, заїхав на коні в тамтешній соборний храм, наслідуючи Магомета Другого, що отак же зневажив собор Софії в Києві. Образами і обкладами з ікон були вислані всі вулиці міста, і те все проходило на очах Дорошенка, його значкових і козацтва.

При цьому кримці й буджаки пішли на захоплення і людоловлення міст Покуття й Волині, а Дорошенко з візиром султана Махметом Капрюлю обклали Львів, де стояли польські війська на чолі із коронним гетьманом Яном Собеським. Львів'яни зібрали пожертви від міщан та храмів і відкупилися, спасши тим і обложеного коронного, і його військо. Дорошенкові здався в полон наказний гетьман Ханенко, зрозумівши, що без Сірка він не має жодної сили. Здалися Дорошенкові у безвиході і чимало Ханенкових козаків, лишивши гетьмана лише з гайдуками та сердюками.

Тим часом крулеві Михаю вдалося замиритися і скласти з султаном у Бучі домову, по якій Польща