Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
— Люба моя Агнес, — почав я, — якщо маєте на увазі Стірфорса…
— Саме його, Тротвуде, — відповіла вона.
— Тоді, Агнес, ви його даремно ображаєте. Він — мій злий демон, Агнес? Він — чийсь злий демон? Хіба ж може він бути чимсь, крім мого провідника, моєї підтримки, мого друга? Люба моя Агнес, хіба ж це справедливо і схоже на вас судити про нього на підставі вигляду, який мав я того вечора?
— Я не суджу про нього на підставі того вигляду, який ви мали тоді ввечері, — спокійно відповіла вона.
— А на підставі чого?
— Багатьох речей... власне кажучи, то дрібниці, але вони не здаються мені дрібницями, якщо скласти їх докупи. Я суджу про нього частково з ваших оповідань, Тротвуде, з вашого характеру і з впливу, який він має на вас.
Завжди її голос знаходив якусь струну в моїй душі, що відгукувалася на її слова. Завжди її голос був проникливий і зосереджений, але цього разу він був настільки зосереджений, що його трепет змусив мене підкоритись. Я дивився на неї, коли вона опустила очі на рукоділля, і мовчки слухав її; а Стірфорс, незважаючи на всю мою любов до нього, почав розпливатись у темряві!
— Це дуже сміливо з мого боку, — сказала Агнес, знову підводячи очі, — адже я жила таким затворницьким життям і так мало знаю світ. Це дуже сміливо — давати вам поради і висловлювати таку рішучу думку. Але сміливість моя обумовлена тим, Тротвуде, що ми росли разом, і я щиро зацікавлена всім, що стосується вас. Це дає мені сміливість. Я певна, що слова мої справедливі. Я абсолютно певна цього. Мені здається, що це хтось інший говорить з вами, а не я, коли я застерігаю вас проти небезпечного друга.
Знову глянув я на неї, знову здалося мені, що я все ще слухаю її голос, коли вона вже замовкла; і знову образ Стірфорса в моїй душі розтанув у темряві.
Після короткого мовчання Агнес додала своїм звичайним тоном:
— Я не така дурненька, аби сподіватися, що ви захочете чи зможете одразу змінити свої почуття; а особливо такі почуття, що коріняться в глибокій довірі. I не слід вам поспішати з цим. Я тільки прошу вас, Тротвуде, якщо ви колись згадаєте про мене… я хочу сказати, — спокійно посміхнулася вона, бо я збирався перервати її, і вона знала чому, — щоразу, коли ви згадуватимете про мене, згадайте ці мої слова. Чи пробачите ви мені все це?
— Я пробачу вам, Агнес, — відповів я, — коли ви віддасте Стірфорсові належне і полюбите його так, як я.
— Не раніше? — спитала Агнес.
Я помітив тінь, що промайнула по її обличчю, коли я згадав про свого приятеля, але вона відповіла мені усмішкою, і ми знову були приятелями.
— А коли, Агнес, — спитав я в свою чергу, — пробачите ви мені той вечір?
— Щойно згадаю про нього, — відповіла Агнес.
Вона хотіла покласти край цьому питанню, але я, дурень, не міг дозволити цьому статися і змусив її вислухати, як усе трапилось, і який ланцюг випадкових обставин мав своєю останньою ланкою прибуття до театру. Зізнання дуже полегшили мою душу, а в розповіді я намагався перебільшити піклування Стірфорса про мене.
— Не забувайте, — м'яко змінила Агнес тему розмови, — що ви повинні завжди розповідати мені не лише про свої турботи, але й про свої любовні справи. Хто замінив тепер у вашому серці міс Ларкінс, Тротвуде?
— Ніхто, Агнес.
— Хтось є, Тротвуде, — розсміялась Агнес, погрожуючи мені пальцем.
— Ні, Агнес, слово честі. Є, правда, одна леді в домі місіс Стірфорс; вона дуже розумна і мені подобається розмовляти з нею... її звуть міс Дартль... Але я не кохаю її.
Агнес знову розсміялась, радіючи зі своєї прозорливості. Вона сказала, що коли я буду вірний своїй звичці розповідати їй все, то, мабуть, вона зможе скласти невеличкий список моїх пристрастей, з датами, тривалістю і наслідками кожної — щось подібне до таблиці царствування королів і королев в історії Англії. Потім спитала вона мене, чи бачив я Урію.
— Урію Гіпа? — здивувався я. — Ні. Хіба він у Лондоні?
— Він щодня приходить до контори на нижньому поверсі, — відповіла Агнес. — Він прибув до Лондона за тиждень до мене. І боюся, що справа його неприємна, Тротвуде.
— Я бачу, що його справа непокоїть вас, Агнес, — зазначив я. — Що це може бути?
Агнес відклала своє рукоділля і відповіла, склавши руки і спрямувавши на мене погляд своїх чудових очей:
— Здається, він збирається стати компаньйоном мого тата.
— Що? Урія? Цей низький потворний чоловічок плазом виповз на таку височінь?! — гнівно скрикнув я. — Хіба ви не чинили опору цьому, Агнес? Зважте, що вийде з цього! Вам не можна мовчати. Ви не повинні дозволити вашому батькові зробити такий божевільний крок! Ви маєте перешкодити цьому, Агнес, поки ще є час!
Не відводячи очей від мене, Агнес хитала головою, поки я говорив, і ледве помітно всміхалась — очевидно, від моєї запальності. Потім вона відповіла:
— Ви пригадуєте нашу останню розмову про тата? Невдовзі після того — не більше, ніж за два чи три дні — він уперше натякнув мені на те, про що я оце вам розповіла. Сумно було бачити, як у ньому боролися бажання змалювати це мені, як свій власний вибір, і незмога приховати, що він змушений зробити це. Я дуже зажурилася.
— Він змушений це зробити, Агнес? Хто змусив його?
— Урія, — відповіла вона, на хвилину завагавшись, — зробив себе незамінним для тата. Він хитрий і спостережливий. Він керував татовими слабкостями, заохочував їх і використовував, аж доки — скажу вам, як воно є, Тротвуде, — аж доки тато не став боятися його.
Вона ще більше могла б сказати; вона знала або підозрювала ще щось; я це ясно бачив. Та не міг я наважитися завдати їй болю запитанням, бо знав, що вона це приховує від мене, шкодуючи свого батька. Давно вже йшло до того, я відчував це: так, я не міг не зрозуміти, що давно вже йшло до того. Я мовчав.
— Його вплив на тата, — вела далі Агнес, — дуже великий. Він розпинається у своїй відданості і вдячності, — сподіваюсь, щирій, — але насправді влада в його руках, і, боюся, він зловживає своєю владою.
Я заявив, що він — мерзенний пес, і мені на хвилинку полегшало.
— Коли батько вів зі мною оту розмову, — продовжувала Агнес, — у цей самий час він заявив татові, що збирається покинути його; йому, мовляв, дуже не хочеться цього робити, але в нього є кращі перспективи на майбутнє. Тато тоді дуже засумував, і клопоти гнітили його більше, ніж будь-коли раніше; але його начебто підбадьорила пропозиція Урії стати його компаньйоном, хоч разом з тим тато трохи соромився її.
— А як сприйняли її ви, Агнес?
— Я зробила те, Тротвуде, — відповіла вона, — що мені здається правильним. Я певна була, що для спокою тата необхідно принести цю жертву, і порадила йому погодитись. Я сказала, що це полегшить тягар його життя, — сподіваюся, так воно й буде! —
