Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
Стірфорс не з'являвся. Я почав підозрювати, що він захворів, а тому на третій день я раніше покинув Докторську палату і подався до Гайгета. Місіс Стірфорс дуже зраділа, побачивши мене. Син її поїхав кудись з оксфордськими друзями, але вона сподівалася, що завтра він повернеться. Я так любив його, що приревнував до оксфордських друзів.
Вона вмовила мене лишитися пообідати; цілий день розмовляли ми майже виключно про нього. Я розповів їй, як полюбили його люди в Ярмуті, який він чудовий супутник. Міс Дартль сповнена була натяків і таємничих запитань, але вона дуже зацікавилася нашим тамтешнім життям і раз у раз запитувала:
— Та невже? Справді, так воно було?
Такими й подібними запитаннями витягла вона з мене все, що їй хотілося знати. Зовнішній вигляд її був той самий, що я змалював раніше. Але так приємно було мені сидіти в товаристві двох дам, що я навіть трохи почав закохуватися в неї. Кілька разів протягом цього вечора, а особливо вночі, повертаючись додому, не міг я утриматися від думки, яким добрим товаришем була б вона на Букінгем-Стрит.
Уранці я пив каву та їв булку перед тим, як піти до палати (не зайвим буде зазначити тут, що місіс Креп вживала напрочуд багато кави, а мені доводилося сьорбати дуже слабкий розчин), коли раптом, на мою безмежну радість, увійшов Стірфорс.
— Мій любий Стірфорсе! — скрикнув я. — А я вже почав думати, що ніколи більше не побачу тебе.
— Мене забрали збройною силою, — сказав Стірфорс, — наступного ж ранку після мого повернення додому. Ого, Маргаритко, ти тут став справжнім старим холостяком.
Не без гордості показав я йому всі свої володіння, включаючи їдальню. Він дав усьому дуже високу оцінку.
— От що я тобі скажу, старий, — додав він. — Я тут собі зроблю справжнє міське лігво, якщо ти мене не виженеш.
Я зрадів, почувши це, та заявив: чекати, щоб я його вигнав, доведеться йому до дня страшного суду.
— Але ж поснідай, — сказав я і потягнувся рукою до дзвоника, — місіс Креп приготує тобі гарячої кави, а я підсмажу тобі трохи шинки у холостяцькій пічці, що є в мене тут.
— Ні, ні! — відповів Стірфорс — Не дзвони. Не можу. Я буду снідати з одним зі своїх товаришів, що чекає на мене в П’яцца-Готелі, у Ковент-Гардені.
— Але ж ти повернешся пообідати? — наполягав я.
— Слово честі, не можу. Мені дуже хотілося б, але я мушу лишитися з тими двома товаришами. Ми втрьох виїжджаємо завтра вранці.
— Тоді приведи їх сюди обідати, — сказав я. — Як ти гадаєш, вони прийдуть?
— О! Та вони сюди прожогом кинуться, — сказав Стірфорс, — але ж ми тобі завдамо турбот. Краще вже пообідай ти з нами.
Нізащо не хотів я погодитися на це, бо нарешті слід було мені влаштувати новосілля, і ніколи ж не могло трапитися кращої нагоди. Після його похвали я став ще більше пишатися своїми кімнатами і запалав бажанням використати їх на повну потужність. Тому я взяв з нього обіцянку прийти разом з двома його друзями, і ми призначили на шосту.
Коли він пішов, я подзвонив до місіс Креп і сповістив її про мою відчайдушну ухвалу. Місіс Креп відповіла, насамперед, що служити за столом вона, звісно, не зможе, але знає одного спритного хлопця, який охоче зробить це за п'ять шилінгів. Я, звичайно, погодився. Далі місіс Креп зазначила, що вона, безперечно, не зможе бути у двох місцях водночас (я цілком визнав справедливість цих слів), тому в буфетну треба перенести зі спальні свічки і поставити «дівчисько» мити посуд. Я спитав, скільки коштуватимуть послуги цієї молодої особи жіночої статі, і місіс Креп висловила думку, що платня у вісімнадцять пенсів мене не розорить. Я і з цим погодився, і ця частина справи була вирішена. Тоді місіс Креп сказала:
— А тепер про обід.
Дивно, який непередбачливий був пічник, що робив духовку в квартирі місіс Креп: там можна було приготувати тільки баранячі котлети і картоплю. Щодо казана для риби, то місіс Креп сказала, що добре, але чому б мені самому не подивитися. Слова тут безсилі. То, може, я піду і подивлюся? Та я відмовився, кажучи — «не треба риби». Але місіс Креп промовила:
— Не кажіть! Чому не взяти устриць?
Отже, й це питання було знято. Місіс Креп далі сказала, що порадила б таке меню: пару гарячих смажених курчат — з кондитерської крамниці; біфштекс з гарніром — з кондитерської крамниці; пиріг і солодке — з кондитерської крамниці; торт і (якщо моя згода) желе — з кондитерської крамниці. Це, як казала місіс Креп, дасть їй цілковиту змогу зосередитися на картоплі і належним чином приготувати сир та селеру.
Я почав діяти за планом місіс Креп і сам передав замовлення кондитерській крамниці. Гуляючи згодом по Стренду і побачивши у вітрині м'ясної лавки якусь тверду речовину, що нагадувала мармур, але мала на собі напис «Черепашачий пудинг», я зайшов і купив такий здоровий кусень цієї ласої страви, що його вистачило б чоловік на п'ятнадцять. Місіс Креп, після моїх прохань, погодилася розігріти цю страву, і в рідкому вигляді пудинг зменшився до порції, як сказав Стірфорс, «трохи скромної» для чотирьох.
Щасливо завершивши всі ці готування, я купив на Ковент-Гарденському ринку маленький десерт і зробив значне замовлення у роздрібного торговця вином у тому районі. Повернувшись додому, я побачив пляшки, вишикувані двома шеренгами на підлозі буфетної; і була їх така безліч (хоч двох бракувало, і це дуже бентежило місіс Креп), що я просто злякався.
Одного з друзів Стірфорса звали Грейнджер, а другого — Маркгем. Обидва були дуже веселі і жваві хлопці: Грейнджер трохи старший за Стірфорса, а Маркгем був на вигляд зовсім юним, я б сказав, не більше двадцяти років. Помітив я, що цей останній завжди говорив про себе у третій особі — «чоловік» — і рідко або й ніколи — у першій особі однини.
— Чоловік почувався би тут зовсім добре, містере Копперфілд, — сказав Маркгем, маючи на увазі себе самого.
— Я непогано влаштувався, — сказав я, — і кімнати справді зручні.
— Сподіваюся, ви двоє захопили апетит з собою? — спитав Стірфорс.
— Слово честі, — відповів Мaркгем, — місто начебто живить апетит чоловіка. Чоловік почувається голодним цілий день. Чоловік безнастанно їсть.
Почуваючись спочатку трохи ніяково і не наважуючись через юний вік головувати за столом, я попросив Стірфорса виконувати обов'язки хазяїна, а сам сів проти нього. Все йшло дуже добре. Ми не шкодували вина. А Стірфорс орудував так блискуче, що бенкет наш ішов без жодних перепон. Я трохи неспокійно почувався за обідом, бо моє крісло стояло проти дверей, і мою увагу весь час привертав моторний хлопець — він часто виходив з кімнати і негайно після того я помічав на стіні передпокою його тінь з пляшкою біля рота. «Дівчисько» теж завдавала мені клопоту не стільки тим, що вона недбало мила посуд, скільки тим, що вона била його. Вона мала дуже цікаву вдачу і, всупереч інструкції, ніяк не могла всидіти в буфетній; раз у раз вона вискакувала звідти, щоб глянути на нас, і щоразу здавалось їй, що її викрили, тоді вона злякано кидалася на тарілки (якими вона
