Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
Хтось лежав у моєму ліжку, говорив і виробляв усе це цілу ніч у гарячковому забутті. Ліжко стало бурхливим морем. І цей невідомий у ліжку поволі ставав мною. Я почав палати, поверхня моєї шкіри стала твердою дошкою, язик мій — дном порожнього котла, вкритого накипом і розпеченого на слабкому вогні; долоні — гарячими пластинками металу, що їх не зміг би охолодити ніякий лід.
Але все це дурниці в порівнянні з душевними муками, каяттям і соромом, що їх відчув я наступного дня, очунявши. Жах перед тисячею вчинених мною образ, про які я забув і які ніколи і нічим я неспроможний був спокутувати... Той незабутній погляд Агнес... Болісна неможливість написати їй, бо я, тварина, не знав навіть, яким чином опинилася вона в Лондоні і де зупинилася... Ненависть навіть до самого вигляду кімнати, де відбувався бенкет... Голова моя, що готова була луснути від болю... Запах тютюнового диму, незліченні бокали, неможливість ані вийти, ані навіть підвестись. О, що то був за день.
О, що то був за вечір. Сів я перед каміном над мискою жирного баранячого бульйону і подумав, що йду шляхом мого попередника і, мабуть, дістав у спадщину його зловісну долю разом з цим приміщенням. І я мало не вирішив погнати на поштових до Дувра і розкрити все моїй бабусі. Що то був за вечір, коли місіс Креп, увійшовши за мискою, показала мені одну нирку на блюді для сиру — все, що залишилося від учорашнього бенкету. Я був уже справді готовий упасти на її нанкові груди і скрикнути в глибокому каятті:
— О, місіс Креп, місіс Креп, що мені до залишків вечері. Я такий нещасний!
Утримала мене від цього тільки думка, що навряд чи місіс Креп належить до тих жінок, яким довіряють свої нещастя.
VIII. Добрий янгол і злий демон
Коли я виходив зі своїх дверей уранці після цього жалюгідного дня, — після головного болю, хвороби і каяття, — мені здавалося, ніби кілька титанів схопили величезний важіль і відштовхнули день бенкету від позавчора на кілька місяців назад. Раптом побачив я на сходах розсильного з листом у руці. Він не дуже поспішав зі своєю посилкою. Але побачивши, що я дивлюся на нього через поруччя сходів, він побіг риссю і вдерся нагору, захекавшись, немовби всю дорогу мчав до знесилення:
— Т. Копперфілду, есквайру! — сказав розсильний, торкаючись до капелюха своєю паличкою.
Я ледве спромігся заявити, що то моє ім'я: так стурбувала мене певність, що лист прийшов від Агнес! Нарешті я сказав, що це я — Т. Копперфілд, есквайр; він повірив мені і віддав листа, кажучи, що чекатиме на відповідь. Я залишив його чекати на сходах і повернувся до свого приміщення в такому нервовому стані, що мусив спочатку покласти листа на стіл і трохи призвичаїтися до нього, доки наважився розкрити конверт.
Усередині конверта знайшов я дуже милу записку, в якій не було жодних натяків на мою поведінку в театрі. У листі написано було тільки:
«Мій любий Тротвуде! Я зупинилась у будинку агента мого батька, містера Уотербрука, на майдані Елі в Голборні. Чи не прийдете ви побачитися зі мною сьогодні? Час призначте самі.
Завжди щиро віддана вам, Агнес».
Багато часу треба було мені, щоб скласти відповідь, яка б могла мене задовольнити. Не знаю вже, що думав розсильний, чекаючи на мене; очевидно, він вирішив, що я тільки вчуся писати. Я написав щонайменше двадцять варіантів відповіді. Я почав був: «Чи можу я будь-коли сподіватися, моя люба Агнес, стерти з вашої пам’яті огидне враження...» Це мені не сподобалось, і я розірвав записку. Другий варіант починався так: «Шекспір сказав, моя люба Агнес: як це дивно, що чоловік кладе ворога в свої вуста», — але це нагадало мені про Маркгема, і я кинув писати далі. Спробував я навіть вдатися до поезії. Одну записку почав я хореєм: «О, моя жахлива зрада». Але це римувалося тільки з «двадцять п’яте листопада» і звучало дуже незграбно. Після багатьох спроб я нарешті написав: «Моя люба Агнес, у вашому листі впізнаю вас, і не може бути вам кращої хвали, ніж це. Я прийду о четвертій годині. Люблячий вас і засмучений Т. К.» З цим посланням (хоч я ладен був його повернути, щойно воно вийшло з моїх рук) розсильний, нарешті, пішов назад.
Якщо цей день для когось з інших джентльменів у Докторській палаті був хоч наполовину таким жахливим, як для мене, то я щиро гадаю, що джентльмен цей трохи спокутав вину за участь у цій прогнилій, мов сир, старій церковній установі. Хоч я й вийшов з контори о пів на четверту і вже через кілька хвилин почав блукати довкола місця побачення, але було не менш як чверть на п’яту, коли я наважився смикнути за дзвоник у будинку містера Уотербрука.
На першому поверсі приймали ділових відвідувачів містера Уотербрука, інших — на горішньому. Мене провели до затишної, хоч і трохи тісної, вітальні, де сиділа Агнес, в'яжучи гаманець.
Спокійний і добрий її вигляд негайно нагадав мені і про веселі, світлі шкільні мої дні в Кентербері, і про те, яким запорошеним, пропаленим, незграбним дурнем виявився я одного вечора. Нікого більше тут не було, я цілком віддався каяттю і сорому, і — коротко кажучи — здурів. Не можу заперечити, що я пролив сльозу. До цього моменту я неспроможний вирішити, чи була то найрозумніша річ, яку я міг зробити за тих обставин, чи найсмішніша.
— Був би це хтось інший, а не ви, Агнес, — сказав я, відвертаючись, — я б навіть наполовину так не переймався. Але треба ж було, щоб саме ви побачили мене! Мені іноді здається, що краще було б раніше вмерти.
Вона на хвилину поклала свою руку — незрівняним був її дотик — мені на лікоть; і я так розчулився і втішився, що мимоволі приклав цю руку до своїх вуст і вдячно поцілував її.
— Сідайте, — привітно мовила Агнес. — Не журіться, Тротвуде. Коли не мені можете ви довіритися, то кому ж іще?
— Ах, Агнес! — відповів я. — Ви — мій добрий янгол! Завжди були ви моїм добрим янголом.
Вона всміхнулася, трохи сумно, як мені здалось, і похитала головою.
— Так, Агнес, мій добрий янгол! Ви назавжди мій добрий янгол!
— Якби це справді було так, Тротвуде, — відказала вона, — то серце моє підказало б мені одну річ.
Я допитливо подивився на неї, хоч уже передчував, що саме має вона на думці.
— Мені слід було б застерегти вас, — сказала Агнес, твердо дивлячись на мене, — проти
