Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
— Прощай!
Коли Володимир вийшов, Рогніда ще довгий час у глибокій задумі сиділа біля столу. Вона не плакала, ні, сліз у неї вже не було, уста її не ворушились, їм уже нічого казати, все тіло її стало нерухомим, безболісним.
Потім вона встала й пішла в світлицю поруч. Там, на ложі в куточку, лежав, уткнувшись головою в подушку, Ярослав.
— Сину мій! — запитала вона, сівши біля нього. — Що з тобою?
На неї дивились печальні, повиті смутком і зовсім не дитячі суворі очі Ярослава.
— Що з тобою? Навіщо ти встав? У тебе болить нога.
Він струсив головою, наче хотів одігнати думки, що не давали йому спокою.
— Ні, нога мені не болить. І що нога, мамо; у мене болить серце, душа… Я все чув, відаю, як він тебе образив, і не токмо тебе — всіх нас, дітей, мене…
— Крий тебе Боже навіть думати про це, — сказала мати. — Він мене не образив, сину. Він не зробив, не зробить зі мною нічого, Ярославе… І не мені він зробив лихо, а собі…
Вона замислилась, приклала руку до чола, намагаючись зібрати свої думки.
— Він не такий, як ти думаєш, — повіла вона далі. — Він добрий, не злий, хоче добра всім людям. Але де добро? Аще немає любові в серці, немає й добра, немає життя…
— Ти мені всього не говориш, але я розумію, мамо, — сказав Ярослав. — Слухай! Ти достойно зробила, що одмовилась від батька василевса, ти воістину цариця царицям і госпожа госпожам, аще славу віку змінила на славу майбутню, але я…
— Ти не кінчив, сину…
— А я все сказав про тебе… Про себе тільки додам: я ніколи не прощу свого батька…
3
У цю ніч княгиня Рогніда не лягала спати. На Горі погасли вогні, з-за Дніпра, відбиваючись жовтим колом на плесі, виплив місяць. Київ, передграддя, Подол оповила глибока тиша, час від часу її порушували голоси сторожів на городницях та крики заблукалих птахів на просередах і косах Дніпра, все, здавалося, спало, — земля, вода й небо.
Тільки княгиня Рогніда не спала — вона сиділа біля розчиненого вікна в своїй спочивальні, дивилась на стіни города, кручі Дніпра, далекі ліси й луки, але нічого не бачила; дослухалась до притишених шумів і голосів ночі — й нічого не чула; безліч думок пропливали в її голові — безрадісні, сумні, невтішні.
Рогніда згадувала, як у далекі дні своєї молодості щиро полюбила князя Володимира і, ніби дорогоцінний дарунок, усе життя носила цю любов у своєму серці.
Є на світі різна любов — одні поринають у неї, але швидко пересвідчуються, що це тільки лжа й обман; інші люблять так буряно і з таким жаром серця, що в тому вогні згорають; щасливі ті, кому доля судила тиху зовні, спокійну, але невгасиму любов — вона, як сонячне проміння, зігріває серця живучих…
Рогніда полюбила князя Володимира несподівано, після великої бурі, коли в неї нікого й нічого не лишилось у світі, коли, як здавалося їй, уже краще було й не жити, — тоді перед нею з’явився той, кого вона напередодні тільки ненавиділа й проклинала, хто вбив її батька й братів, але хто виявився набагато кращим, справедливішим, дужчим, ніж усі люди.
Вона віддала йому все, що мала, — дівоцтво, красу, серце, полюбила так, що забула гіркоту втрати батька свого й братів, покинула отчий дім, пішла за коханим і згодна була йти поруч, ким би він не був — князем чи рабом, куди б він її не повів — на життя чи смерть; це не було безумство, ні, це була справжня любов.
Єдине, чого в них не вистачало й що пізніше завжди боляче ранило серце Рогніди: вона не сказала йому тоді про свою безмежну, пристрасну любов; Володимир — суворий воїн і князь — не зумів сказати їй про себе, — втім, чи мусять люди неодмінно про це говорити: любов освячує життя, життя утверджує любов!
А хіба життя не утвердило їхньої любові! Двадцять п’ять літ — о, як це багато, а всі ж ці літа вони жили в турботах і невпинному труді, князь Володимир ходив і ходив у походи, вона була йому вірною жоною, княгинею, господинею великого й багатого дому, матір’ю живих і мертвих дітей…
Цього, здавалося, було й досить, щоб дожити життя, князь Володимир досягнув усього, що хотів, вона достойно йому в цьому допомагала, разом вони випестили міцну родину, невдовзі їх ждала тиха, спокійна старість…
Так що ж трапилось? Пізня ніч, княгиня Рогніда сидить біля розчиненого вікна, бачить місяць у небі, плесо Дніпра, на якому тремтить-переливається срібна доріжка… Усе, як колись, і все зовсім не так, як раніше, бо не спить вона, поруч у теремі не спить, либонь, і князь Володимир, але вони вже не можуть піти одне до одного, Рогніда не сміє покласти стомленої голови на його дуже плече, вони мучаться й страждають, а десь далеко-далеко, там, де закінчується місячна доріжка, пливе лодія, що везе до Києва царицю Анну.
Що ж це — любов?! Ні, Рогніда вірить Володимиру: він не любив і не любить цариці Анни… Зрада? Ні, вона боїться навіть вимовити це слово, бо зраджують тільки тоді, коли до цього по-справжньому люблять. Тоді — неправда, лжа, обман?!
Але що образа, легковажна зрада і навіть неправда для люблячого серця? У цю пізню нічну годину, незважаючи на все, що сталось, незважаючи на біль, гіркоту, розпуку, Рогніда відчула, що любить Володимира так само, як любила колись на зорі своєї молодості, а може, навіть і більше, бо все проходить, все минає, а справжня, щира любов — вічна, вона нагадує дивний камінь ізмарагд, що завжди випромінює сяйво, вона — зоря, що світить тим яскравіше, чим темніша ніч навкруг.
Проте що ця, її, Рогнідина, любов, гірко те, що він — князь Володимир — не любив і вже не полюбить, повік не взнає ціну її любові.
А ніч ішла… У тиші Рогніда чула, як на Горі вдарили копитами й зупинились біля терема коні… Вона прокинулась від своїх дум і пригадала — це ж сама веліла рівно опівночі запрягти у візок пару коней. Веліла! — це звучало тепер дивно, але останній загад княгині Рогніди виконаний — коні стоять біля терема.
Що ж, так і буде, зараз Рогніда навіки залишить терем, палату, всі речі, до яких звикла, і цю спочивальню, в кутку якої стоять два ложа… Два ложа, вікно, з
