Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

— Два тижні? Ого! Що ж, набридло тут, чи що, знову заманулося на позиції, в окопи, на фронт?

— Мені не на фронт, — так само неохоче мугикнув Яків, — мені в слабосильну ще, а тоді на муштру.

— Ага? А можна просто на фронт. Можна! Я тобі можу в цьому допомогти. От завтра буду в місті, зайду до коменданта. Комендантом у нас барон Ользе, чи що? Ага, прекрасно, він мій родич якраз. Прекрасно! Я тобі можу це влаштувати! Можу!

Яків опустив голову й прикипів поглядом до носка правого чобота. Він роздивлявся цей носок з усіх боків: зверху — з рантів, знизу — з підошви.

— Хочеш, Якове?

Поміж жінок пройшов тихий шелест. Кілька жінок тихо схлипнули й шморгнули носами. Яків мовчав. Пан потяг пахучий дим у себе й видихнув його довгою тоненькою цівочкою.

— Га? Чи в тебе ще поле не скошене зосталося? Га? Ну, нічого. Мої австріяки тобі його за один день приберуть.

Яків враз скинув голову догори і випростався.

— Отож, ваше благородіє, ми того й прийшли. Неможливо, ваше благородіє, за таку ціну австріяків пускати. Та ж сиротам бідним…

Стек пана свиснув у повітрі і щосили врізався в широку барвисту полу його перського халата.

— Мовчать! — скрикнув піп.

Шая Піркес відхилився від балюстради, за якою стояли ми.

— Ходім! Я не можу тут… Ненавиджу…

— Але ж у чому річ?

— Що вони зробили?

— Тихо, хлопці! — цикнув на нас Репетюк.

Але рух і човгання ногами на терасі не пройшли повз панову увагу. Він кинув оком у наш бік. Його обличчя розпливлося привітною молодецькою посмішкою.

— А, здрастє, господа! — махнув він до нас рукою, переходячи зразу на російську мову. — Помешали мы вам? Уж простите, хозяйство!

Наступаючи один одному на ноги, ми мерщій потовпилися вглиб. Нам зробилося враз так соромно і так гидко! Провалитися б на цьому самому місці! І якого чорта ми приперлися сюди! Задкуючи й тиснучись за ріг тераси, ми ще чули вже спокійніші умовляльні панові слова: «Ну, йдіть, ідіть з богом. Бачите, гості в моїх дочок… Не можу я зараз з вами балакати. Іншим разом колись. А Якова не слухайте. Баламута він. Собі погано зробить і вас під халепу підведе… Ідіть! А не хочете, я й зовсім австрійців відіслати можу. Хай хліб стоїть і висипається. Мені що? Хліб ваш. Своїх дітей годувати будете…»

— Господа! — защебетала Тося, теж, як і батько, перейшовши на руську мову. — Прошу, господа! Что ж вы? Еще мороженого!

— Але в чому ж справа? Що таке сталося? — поцікавився Зілов.

— Ах, ви знаєте, вони такі неможливі, ці солдатки! Татко стільки турбується про них, і от, маєте, яка подяка!..

Словом, справа була така. Як відомо, царський уряд охоче віддавав полонених у приватні руки, на роботи, на село, їх треба було годувати, сплачувати за них до казни платню. Звичайно, незаможна частина села не мала змоги наймати такого робітника, бо ж утримувати його потім треба було весь рік. Їх наймали заможні господарі і особливо поміщики. У великих маєтках були цілі табори військовополонених робітників. Поміщики оброблялися самі цією робочою силою, а також спекулювали на ній. Вони відпускали полонених на поля солдаток, які не могли самі вправитися з жнивами. Споловини або за третій сніп полонені збирали бідацький врожай на користь панові. Під проводом солдата Якова, а може, й ним підбурені, прийшли незаможні солдатки до пана просити знизити платню за «австріяків».

— Як же це так! — не стримався Зілов. — Їхні чоловіки на фронті кров ллють, а тут…

Муся вдала, що їй нічого не чути, і голосніше защебетала до Воропаєва.

— Ви неодмінно мусите влаштувати величезний бал. Я приїду до вас, і ми з вами станцюємо мазура! Ах, я так люблю мазур!.. Надзвичайно!

Сербин сіпнув Репетюка за лікоть:

— Слухай, Репетюк, це ж справді яка гидота!

— Що «гидота»? — сердито озвався Репетюк, незадоволений, що його одривають від Тосі, на яку він уже остаточно проміняв зрадливу Мусю. — Що?

— Ну, це, з жінками запасних… Хіба так можна?..

— Ідіть ви, сер, к чорту! Що ви розумієте в господарських справах?

— Мужички, — додала й Тося, — вони завжди незадоволені.

— Панове! — щебетала Муся. — Чому ви не п'єте «вина? Це порічки! Ася, Нюся, Тося, ви погано частуєте своїх сусідів. Дівчата! Накладіть паничам ще морозива!

Ми мовчки й похмуро ткнулися в блюдечка з морозивом. Морозиво було зовсім не таке вже смачне й солодке. Ася і Нюся пурхали довкола нас, припрошуючи й частуючи цукерками, печивом і марципанами. Муся наказала покоївкам принести грамофон і тепер з Воропаєвим перебирала пластинки, вибираючи кращого мазура.

Враз хтось із нас помітив, що Потапчука між нами не було. Його місце було порожнє, і морозиво, розтанувши, перелилося через блюдце. Де подівся Потапчук?

Він стояв блідий і жовтий під час усієї сцени з солдатками, потім тихо зійшов у сад і нишком попростував до воріт. Вийшовши за ворота, він не пішов дорогою, а рушив навпростець до села межею. Він ішов тихо, зачіпаючись і зісковзуючи просто в грязюку, немовби не бачив у себе під ногами.

Зілов перший зійшов з тераси шукати Потапчука. За ним, один по одному, нишком втекли в сад Піркес, Сербин і Туровський. Серед кущів порічок і аґрусу Потапчука не було. Було зовсім поночі. Хлопці стрибали через рівчак і виходили в поле. На