Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

class="p1">Вже через те, що публіка була проти Бельмонте, вона була за Ромеро. Вона зааплодувала йому, тільки-но від одійшов од бар'єра й рушив до бика. Бельмонте також стежив за Ромеро, стежив увесь час, хоч не показував цього. На Марсіаля він не звертав уваги. Від Марсіаля він не чекав нічого особливого. Він повернувся на арену позмагатися з Марсіалем, наперед певний своєї перемоги. Він гадав, що змагатиметься з Марсіалем та іншими майстрами декадентського стилю, і знав, що його чиста робота так відрізнятиметься від псевдомистецтва зірок занепадницької доби, що вже самої його появи на арені вистачить, щоб забезпечити перемогу. Ромеро зіпсував цей його вихід після тривалої перерви. Ромеро весь час робив — легко, спокійно, красиво — те, що йому, Бельмонте, вдавалося тепер робити лише зрідка й через силу. Натовп відчував це, навіть туристи з Біарріца, навіть американський посол і той нарешті це зрозумів. Такого виклику Бельмонте прийняти не міг, бо наслідком його могла бути лише тяжка рана або смерть. Бельмонте підупав на силі. Він уже не зазнавав хвилин найвищого натхнення на арені. Він не був навіть певен, що такі хвилини взагалі можливі. Щось наче зламалося, й життя тепер лише зрідка спалахувало в ньому. В його виступі ще траплялися спалахи давньої величі, але вони нічого не варті були, бо він наперед знецінив їх, коли, вийшовши з машини й спершись на огорожу, вибрав у розпліднику, що належав його приятелеві, двох найбезпечніших бичків. Отже, він мав убити двох невеликих, сумирних бичків з короткими рогами, і якщо до нього й поверталася часом давня велич — бодай на коротку мить, крізь неугавний біль, — то це була велич знецінена, продана наперед, і вона не тішила його. Так, він ще міг показати себе, але щастя він уже не відчував.

Педро Ромеро мав справжню велич. Він любив кориду, і я бачив, що він любить биків, і бачив, що він кохає Брет. Того дня він використовував кожну нагоду, щоб працювати просто у Брет перед очима. І при цьому жодного разу не глянув угору. Це додавало особливого блиску його виступові, й робив він так не тільки заради неї: так краще було й для нього самого. Не шукаючи схвалення в її погляді, він тим самим немовби робив усе тільки для себе; це додавало йому сили, і водночас, звісно, призначалося й для неї. Але робилося так, щоб виступ від цього не програвав. Саме тому успіх не покидав його того дня.

Своє перше кіте він провів просто під нами. Всі троє матадорів по черзі перехоплюють бика після кожного нападу його на пікадора. Бельмонте був першим. Марсіаль — другим. І останнім — Ромеро. Всі троє стояли ліворуч від коня. Пікадор у насунутому на очі капелюсі наставив списа під гострим кутом на бика, міцно стис острогами коня і, тримаючи повіддя в лівій руці, змусив коня рушити вперед. Бик був насторожі. Здавалося, він дивиться на білого коня, але насправді він стежив за трикутним сталевим вістрям піки. Ромеро помітив, що бик починає повертати голову. Бик не хотів нападати. Ромеро змахнув плащем так, щоб червоний колір спалахнув перед очима бика. Бик зірвався з місця, кинувся, але замість червоного спалаху побачив білого коня, й пікадор, подавшись якомога далі вперед над головою коня, встромив сталевий наконечник довгого горіхового списа у вузол м'язів між лопатками бика й, налігши на спис, повів коня півколом, поглиблюючи рану, роз'ятрюючи її сталевим вістрям, пускаючи кров бику, призначеному для Бельмонте.

Поранений бик не опирався. Йому не хотілося нападати на коня. Він обернувся, і фігури на арені перегрупувались: Ромеро повів його своїм плащем. Він повів бика легко й плавно, а тоді спинив його просто перед собою і махнув плащем. Бик задер хвоста, кинувся, і Ромеро, прикипівши до місця стуленими ногами, повів бика плащем навколо себе. Вологий, важкий від піску плащ розправився, мов вітрило, й Ромеро завершив оберт, весь час тримаючи його перед самою мордою бика. Вони знову стояли один проти одного. Ромеро всміхнувся. Бик знову кинувся, плащ знову напнувся, мов вітрило, й Ромеро повів бика навколо себе, тепер у зворотному напрямі. Щоразу Ромеро так близько підпускав бика до себе, що людина, бик і плащ, який робив повний оберт перед мордою бика, зливалися в одне чітко окреслене ціле. І все це відбувалося так повільно, так ритмічно, що, здавалося, Ромеро заколисує бика. Він зробив чотири оберти-вероніки й скінчив напівобертом — завів бика собі за спину, а тоді, перекинувши плащ через руку й узявшись другою рукою під бік, рушив назустріч оплескам, а бик завмер, дивлячись йому в спину — дивлячись, як віддаляється його спина.

Зі своїми биками він працював бездоганно. Його перший бик погано бачив. Після двох веронік Ромеро вже знав, наскільки зіпсований зір у бика, й відповідно побудував свій виступ. То була не блискуча корида. Тільки бездоганна. Публіка вимагала, щоб бика замінили. Вона зчинила страшенний галас. Нічого надзвичайного не зробиш з биком, який не розрізняє кольорів, але голова кориди не віддавав наказу про заміну.

— Чому його не замінять? — спитала Брет.

— За нього заплачено. Ніхто не хоче йти на збитки.

— Це ж нечесно щодо Ромеро.

— А ти подивись, як він упорається з биком, що не розрізняє кольорів.

— Якраз на таке дивитись я не люблю.

Це й справді прикре видовище, коли людина, яка бере в ньому участі, тобі не байдужа. Оскільки бик не бачив ні кольору плаща, ні червоної фланелі мулети, Ромеро довелося дражнити його своїм тілом. Він підходив до бика впритул, щоб той його бачив, і коли бик кидався на нього, спиняв його помахом мулети й завершував маневр за класичними канонами. Туристам з Біарріца таке не подобалося. Вони вважали, що Ромеро боїться, — бо він відступав трохи вбік, щоб підставити замість себе мулету щоразу, як бик нападав. Їм більше подобалося, коли Бельмонте вдавав із себе колишнього Бельмонте, а Марсіаль — теперішнього. Троє таких знавців сиділи позад нас у другому ряді.

— Чого він так боїться бика? Бик дурний, він тільки на ганчірку кидається.

— Він просто початківець. Ще не навчився.

— Але перед цим, з плащем, виступав начебто непогано.

— Видно, хвилюється.

А посеред арени, один-однісінький, Ромеро повторював той самий маневр — підходив так близько, що бик ясно бачив його, а потім ще ближче, підставляючи себе, і бик тупо дивився на нього, й нарешті — майже впритул, і бик, вирішивши, що вже не схибить, нахиляв голову й кидався на