Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Розкажи все до кінця, — сказав Білл.
— Далі так: тореадор сидів на підлозі. Збирався на силі, щоб підвестися й ще раз ударити Кона. Брет руки Конові не подала, а Кон плакав і казав, як він її кохає, а вона казала йому, що він заплішений дурень. Потім Кон нахилився, щоб потиснути руку тореадорові. Мовляв, давай помиримося. Простимо все один одному. А тореадор знову — лясь його по пиці!
— Ото хлопець, — сказав Білл.
— Він доконав-таки Кона, — сказав Майкл. — Я певен, що Кон уже ніколи не даватиме волі кулакам.
— Ти давно бачив Брет?
— Недавно. Вона приходила взяти дещо з речей. Вона доглядає цього свого Ромеро.
Він наповнив склянку пивом із другої пляшки.
— На Брет, звісно, жаль дивитись. Але вона любить доглядати хворих. Ми, власне, так і познайомились. Вона доглядала мене.
— Знаю, — сказав я.
— А я добряче п'яний, — сказав Майкл. — І нехай. Я й далі питиму. Вся ця історія страшенно кумедна, але не дуже приємна. Не дуже приємна, як на мене.
Він випив своє пиво.
— Між іншим, я вичитав Брет. Я їй сказав: будеш водитися з євреями, тореадорами та іншим набродом — не минути тобі лиха. — Він нахилився до мене. — Послухай, Джейку, можна, я вип'ю твою пляшку? А тобі ще принесуть.
— Прошу, — сказав я. — Я однаково пити не збирався.
Майкл почав відтикати пляшку.
— Може, ти відіткнеш, га?
Я відкинув пальцем дротяну защіпку з корком і налив йому пива.
— Між іншим, — вів далі Майкл, — Брет повелась як належить. Вона завжди поводиться як належить. Я вишпетив її добряче за отих євреїв, тореадорів та інший набрід, а вона вислухала й знаєте, що каже? «Авжеж, — каже, — я забула, яким щастям завдячую британській аристократії!»
Він випив пиво.
— Чудово сказано. Знаєте, той Ешлі, від якого в неї титул, служив на флоті. Дев'ятий баронет. Вертаючись після плавання, він відмовлявся спати в ліжку. Примушував Брет спати на підлозі. Під кінець, зовсім здурівши, він погрожував, що вб'є її. Завжди лягав спати із зарядженим пістолетом. Брет виймала патрони, коли він засинав. Тож вона зазнала того щастя не так уже й багато. І це таки прикро. Вона так уміє тішитися життям.
Він підвівся. Його руки тремтіли.
— Я йду до свого номера. Спробую заснути.
Він усміхнувся.
— Через оці-от фієсти ми замало спимо. Тож я зараз ляжу й висплюся. Недосипання страшенно шкодить здоров'ю. Геть псує нерви.
— Зустрінемось о дванадцятій в «Іруньї», — сказав Білл.
Майкл вийшов. Ми чули, як він одчинив двері сусідньої кімнати. Потім він подзвонив, прийшла покоївка й постукала в двері.
— Принесіть півдюжини пива й пляшку фундадору, — сказав їй Майкл.
Si, senorito [66]
— Я йду спати, — сказав Білл. — Сердега Майкл. Я через нього встряв учора в страшний скандал.
— Де? В «Мілано»?
— Атож. Там був якийсь панок, що колись сплатив борги Брет і Майкла в Каннах. Він поводився вельми зухвало.
— Я знаю цю історію.
— А я не знав. Але так чи так, це не дає нікому права гудити Майкла.
— Атож, не дає.
— Не мають вони такого права. Хто дав їм таке право? Я йду спати.
— На арені були вбиті?
— Начебто ні. Лише тяжко поранені.
— А на вулиці один загинув.
— Он як? — сказав Білл.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Опівдні Білл, Майкл і я вже сиділи в кафе. Воно було переповнене. Ми їли креветки й пили пиво. Місто було переповнене. На вулицях — не протовпитись. З Біарріца й Сан-Себастьяна весь час приїздили великі автомобілі. Вони привозили глядачів на кориду. Прибували й туристські автобуси. Один із них привіз двадцять п'ять англійок. Вони сиділи у великій білій машині й роздивлялися в бінокль фієсту. Танцюристи були вже зовсім п'яні. Минав останній день фієсти.
Фієста сунула суцільним потоком, і лише автомобілі й автобуси були в ньому острівцями. Та тільки-но прибульці виходили з машини, натовп поглинав їх, і потім вони вирізнялися в кафе хіба що спортивними костюмами, такими несподіваними на тлі чорних селянських блуз. Фієста поглинула навіть англійців із Біарріца — тепер їх можна було помітити, лише проходячи повз їхній столик. Музика на вулицях не вгавала ні на мить. Гуркотіли барабани, завивали дудки. В кафе чоловіки, вчепившись руками за край столу чи обнявши один одного за плечі, співали грубими голосами.
— А ось і Брет, — сказав Білл.
Я озирнувся й побачив, як вона йде площею крізь натовп, високо звівши голову, — неначе фієста відбувалася на її честь, і це і тішило, і трошечки смішило її.
— Привіт, хлоп'ята! — сказала вона. — Я зараз помру від спраги.
— Принесіть іще один великий кухоль пива, — сказав Білл офіціантові.
— Креветки?
— Кон поїхав? — спитала Брет.
— Атож, — сказав Білл. — Він найняв машину.
Принесли пиво. Брет хотіла підняти скляний кухоль, але рука в неї тремтіла. Вона всміхнулась і, нахилившись, надпила великий ковток.
— Добре пиво.
— Дуже добре, — сказав я. Мене непокоїв Майкл. Він явно не лягав спати і весь час пив. Але поки що начебто володів собою.
— Кажуть, Кон побив тебе, Джейку.
— Та ні. Просто нокаутував одним ударом.
— Але він побив Педро Ромеро, — сказала Брет. — Дуже побив його.
— Як він?
— Нічого, очунює. Він не хоче виходити з кімнати.
— А який у нього вигляд?
— Кепський. Він дуже побитий. Я сказала йому, що вискочу на хвильку побачитися з вами.
— Він виступатиме?
— Авжеж. Я піду з тобою, якщо ти не проти.
— Як там твій красень? — спитав Майкл. Він не чув жодного слова Брет. — Брет завела собі тореадора, — сказав він. — У неї був єврей на ім'я Кон, але він її не задовольнив.
Брет підвелася.
— Я не хочу слухати цю бридню, Майкле.
— Як там твій
