Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Чудово, — сказала Брет. — Побачиш його сьогодні на арені.
— Брет завела собі тореадора, — сказав Майкл. — Жовторотого красеня тореадора.
— Ти не провів би мене, Джейку? Я хочу побалакати з тобою.
— Розкажи йому про свого тореадора, — сказав Майкл. — Ет, під три чорти тореадора! — Він так штурхонув столика, що кухлі й таріль з креветками полетіли на підлогу.
— Ходімо, — сказала Брет. — Швидше ходімо.
Пробираючись крізь натовп на площі, я спитав:
— Ну як?
— Після сніданку ми з ним уже не побачимось до самого бою. Помічники прийдуть одягати його. Він каже, що вони страшенно люті на мене.
Брет сяяла. Вона була щаслива. Світило сонце, і день був погідний.
— Я ніби знов на світ народилася, — сказала Брет. — Ти навіть уявити собі не можеш, Джейку.
— Тобі щось треба від мене?
— Ні, тільки візьми мене з собою на кориду.
— Побачимося за сніданком.
— Ні. Я снідатиму з ним.
Ми стояли під аркадою біля входу в готель. З кафе виносили столики й розставляли їх на тротуарі.
— Може, погуляємо трохи в парку? — спитала Брет. — Я ще не хочу заходити. Він, певно, ще спить.
Ми пройшли повз театр, проминули площу, й натовп поніс нас між ярмарковими спорудами, між рядами яток та кіосків. На перехресті ми завернули до Пасео-де-Сарасате. В парку чепурна публіка прогулювалася центральною алеєю.
— Ні, не треба туди, — сказала Брет. — Сьогодні я не хочу, щоб на мене витріщали очі.
Ми стояли на осонні. Після дощу і хмар, що набігали з моря, настав погожий, гарячий день.
— Сподіваюсь, вітер ущухне, — сказала Брет. — Бо вітер йому заважає.
— І я сподіваюсь.
— Він каже, бики добрі.
— Добрі.
— Це каплиця святого Ферміна?
Брет дивилася на жовту стіну каплиці.
— Так. Звідси в неділю розпочалося свято.
— Зайдімо, га? Я помолюся за нього, і взагалі.
Ми зайшли у важкі, оббиті шкірою двері, що відчинилися від легкого дотику. Всередині було напівтемно. Молільників зібралося багато. Це я побачив, коли очі призвичаїлися до мороку. Ми вклякнули перед однією з довгих дерев'яних лав. Незабаром я відчув, що Брет випросталася, і побачив, що вона дивиться просто себе.
— Ходімо, — хрипко прошепотіла вона. — Ходімо звідси. Кляті нерви не витримують.
Коли ми вийшли на залиту сонцем вулицю, Брет глянула вгору, на зігнуті вітром верхівки дерев. Молитва явно не допомогла.
— Не знаю, чому я так нервую в церкві,— сказала Брет. — Мені в ній ніколи не легшає.
Ми пішли далі.
— Я не сполучаюся з релігійною атмосферою, — сказала Брет. — Видно, в мене фізіономія не та.
— Знаєш, — трохи згодом озвалася вона, — я зовсім за нього не хвилююсь. Я просто щаслива.
— Ну й добре.
— Та краще б усе ж таки цей вітер ущух.
— До п'ятої години вщухне.
— Будемо сподіватись.
— А ти помолися, — засміявся я.
— Мені ніколи не допомагає. Про що б я не молилася — нічого не здійснюється. А в тебе?
— В мене здійснюється.
— Не бреши, — сказала Брет. — Хоч, може, в декого так буває. Вигляд у тебе гіе дуже побожний, Джейку.
— А я таки побожний.
— Не бреши, — сказала Брет. — І не читай мені сьогодні проповідей. Сьогодні й без них буде весело.
Після її поїздки з Коном я ще жодного разу не бачив її такою щасливою й безтурботною. Ми знову стояли перед дверима готелю. Всі столики були розставлені, за деякими вже сиділи люди й їли.
— Будь ласка, наглядай за Майклом, — сказала Брет. — Щоб він не накоїв дурниць.
— Ваші друзі пішли нагору, — сказав німець-метрдотель. Він весь час підслуховував.
Брет обернулася до нього:
— Дякую за повідомлення. Ви маєте ще щось сказати?
— Ні, мадам.
— От і добре, — сказала Брет.
— Залиште нам столик на трьох, — сказав я німцеві.
Він посміхнувся своєю підлою біло-рожевою посмішкою.
— Мадам їстиме тут?
— Ні,— сказала Брет.
— У такому разі вам вистачить столика на двох.
— Не розмовляй із ним, — сказала Брет. — Майкл, певно, впився, — додала вона, коли ми піднімалися сходами. На сходах ми зустріли Монтойю. Він уклонився, але без усмішки.
— До зустрічі в кафе, — сказала Брет. — Дякую тобі, Джейку.
Ми зупинилися на нашому поверсі. Брет перетнула хол і ввійшла до номера Ромеро. Вона не постукала в двері, а просто відчинила їх, увійшла й зачинила за собою.
Я постукав у двері Майклового номера. Відповіді не було. Я натис ручку, й двері відчинилися. В кімнаті був страшенний розгардіяш. Валізи стояли розчинені, скрізь валявся одяг. Коло ліжка— гора порожніх пляшок. Майкл лежав на ліжку, обличчя в нього було як посмертна маска. Він розплющив очі й подивився на мене.
— Привіт, Джейку, — сказав він дуже повільно. — Я о-це приліг спочити. Ду-же давно не спо-чи-вав.
— Дай-но я тебе вкрию.
— Не треба. Мені теп-ло. Не йди. Я ще не сплю.
— Зараз заснеш, Майкле, і нарешті виспишся.
— Брет завела собі тореадора, — сказав Майкл. — Зате її єврей поїхав.
Він повернув голову й подивився на мене:
— Це ду-же доб-ре, правда?
— Авжеж. А тепер спи, Майкле. Тобі треба виспатися.
— Я за-синаю. Тро-шки спочи-ну.
Він заплющив очі. Я вийшов із кімнати й тихо причинив двері. Вілл сидів у моєму номері й читав газету.
— Заходив до Майкла?
— Так.
— Ходімо поснідаємо.
— Тільки не в готелі. Цей німець-метрдотель поводився нахабно, коли я тяг Майкла нагору.
— З нами він теж повівся нахабно.
— Ходім поснідаємо в місті.
Ми спустилися сходами. На сходах нам зустрілася покоївка з тацею, накритою серветкою.
— Це сніданок для Брет, — сказав Білл.
— І для хлопця, — сказав я.
На терасі під аркадою до нас підійшов німець-метрдотель. Його червоні щоки вилискували. Він був сама чемність.
— Я залишив штолик для вас, джентльмени, — сказав він.
— Беріть його собі,— відповів Білл.
Ми пішли через площу. Поїли ми в ресторані на одній з вулиць, що виходять на площу. В ресторані сиділи самі чоловіки— від диму світу не видно, п'яний гармидер, спів. Годували там смачно й вино давали добре. Ми майже не розмовляли. Потім ми перейшли до кафе й дивились, як фієста досягає точки кипіння. Брет прийшла незабаром після сніданку. Вона сказала, що заглядала до Майклової кімнати й що він спить. Коли фієста скипіла, й перехлюпнулась через вінця, й потекла до арени, ми рушили разом з натовпом.
Брет сиділа в першому ряді між мною і Біллом. Просто під нами був кальєхон — прохід між першим рядом і червоним дерев'яним бар'єром. Публіка швидко заповнювала бетонні лави за нами. Попереду, за червоним бар’єром, лежала гладенько вкочена жовта арена. В затінку пісок здавався ще трохи вологим після дощу, але на осонні він був сухий, твердий і рівний. Підручні