Шоколад - Джоан Харріс
У ту ніч мати плакала, заколисуючи мене на руках. А вранці ми покинули Реймс, потай, озираючись навкруги, – гірше, ніж злодії. Мати міцно притискала мене до себе, немов украдений скарб, а очі в неї були збуджені, погляд як у зацькованого звіра.
Я зрозуміла, що він майже умовив її відректися від мене. Після вона часто запитувала, чи щаслива я з нею, чи не страждаю від відсутності друзів, власного дому… Та ні, ні, раз по раз відповідала я, цілуючи й переконуючи її, що я не шкодую ні про що, ні про що, однак отруйне насіння вже пустило коріння. Багато років бігали ми від священика, від Чорного чоловіка, і, коли його обличчя несподівано спливало в картах, – а це траплялося час від часу, – ми знову рушали у мандри, намагаючись сховатися від чорної безодні, яку він породив у її серці.
І от він знову тут, коли я вже думала, що ми нарешті знайшли своє місце під сонцем. Стоїть у дверях, немов янгол біля воріт.
Що ж, цього разу, заприсяглася собі, я не втечу. Що б він не робив. Як би не налаштовував проти мене людей. Обличчя його, немов сорочка карти, що віщує зло, – безпристрасне, категоричне. Ясно, що ми оголосили одне одному війну, хоч уголос ці слова так і не пролунали.
– Дуже добре, що ми знайшли спільну мову, – кажу я голосно і холодно.
– Згоден.
У його очах мерехтить вогник, якого я раніше не помічала. Я насторожуюся. Он воно що. Він задоволений, радіє, що ми зіткнулися з ним. Певен, що він застрахований від поразки, ні на мить не припускає, що може раптом програти.
Він повертається, збираючись піти. Спину тримає прямо, тільки ледь помітно киває на прощання. Ні єдиного зайвого жесту. Увічливе презирство. Колюча отруйна зброя праведника.
– M’sieur le curé! – Він на мить обертається, і я вкладаю йому в долоні прикрашений стрічками пакетик. – Це вам. За рахунок закладу, – посмішкою даю зрозуміти, що не прийму відмови, він ніяково бере подарунок. – Дуже вам вдячна.
Він насупився, немов досадуючи на те, що зробив мені приємність.
– Знаєте, я не дуже люблю…
– Дурниці, – жваво перебиваю я безапеляційним тоном. – Ці вам сподобаються, я просто впевнена. Вони нагадують мені про вас. – Вважаю, він подумки здригнувся, хоча зовні це ніяк не було помітно. Потім, з білим пакетиком у руці, вийшов під сумовиті струмені дощу. Я дивилася йому вслід. Він не побіг в укриття. Покрокував під дощем звичайною своєю розміреною ходою, не безпристрасно, а всім виглядом показуючи, що ця невелика незручність навіть робить йому приємність.
Мені хочеться думати, що він з’їсть цукерки, хоча, скоріш за все, він кому-небудь віддасть мій подарунок. І все-таки я сподіваюся, він зазирне в пакетик… Із цікавості.
Вони нагадують мені про вас.
Дюжина моїх фірмових ласощів. Маленькі цукерки у формі зачинених устриць із начинкою праліне.
8
18 лютого. Вівторок
Учора було п’ятнадцять покупців. Сьогодні – тридцять чотири. У тому числі Ґійом. Він купив пакунок вафель у шоколаді й чашку шоколаду. Чарлі, як завжди, з ним, лежить покірно під табуретом, згорнувшись клубочком. Ґійом час від часу нахиляється й вкладає в його ненаситну, жадібну пащу шматочок коричневого цукру.
Потрібен час, каже мені Ґійом, щоб Ланскне прийняв приїжджу людину. Минулої неділі, розповідає він, кюре Рейно виголосив сувору проповідь про помірність, і тому багато хто, побачивши того ранку, що «Небесний мигдаль» відчинився, ніби нічого й не сталося, вирішив, що це – пряма образа церкви. Особливо сильно страждала Кароліна Клермон, яка вчергове сіла на дієту. «Це так само обурливо, милі мої, – на весь голос верещала вона, звертаючись до своїх приятельок у церкві, – як і римські оргії часів заходу імперії, а ця жінка зовсім загордилася, заявилася до міста, танцюючи, немов цариця Савська, та ще так безсоромно хизується своєю позашлюбною дитиною, начебто… О, шоколад? Нічого особливого, любі мої, і зовсім не варто тих грошей…» У результаті дами дійшли висновку, що «це» – цікаво, що вони мали на увазі? – не протриває довго й за два тижні мене вже не буде в місті. Але число моїх покупців порівняно з минулим днем подвоїлося. Серед них – навіть пара найближчих подружок мадам Клермон. Трохи збентежені, з жадібним блиском в очах, вони повторюють одна одній, що їм просто стало цікаво, тільки й усього, просто захотілося побачити все на власні очі.
Я знаю всі їх улюблені ласощі. Визначаю їх так само вірно, як ворожка по лініях на долоні передбачає долю. Це моя маленька хитрість, професійна таємниця. Мати посміялася б з мене, сказала б, що я марно розтринькую свій талант. Але в мене немає бажання з’ясовувати їхню таємницю. Мені не потрібні їхні секрети й таємні думки. Не потрібні їхні страхи й дяка. Нудний алхімік, сказала б про мене мати з поблажливим презирством. Показує нікчемні фокуси, хоча могла б творити чудеса. Але мені подобаються ці люди. Подобаються їхні дрібні турботи й переживання. Я з легкістю читаю по їхніх очах і вустах: цій, із затаєною гіркотою в рисах, сподобаються мої пікантні апельсинові трубочки; он тій, з милою посмішкою, – абрикосові серденька з м’якою начинкою; дівчина зі скуйовдженим волоссям оцінить належним чином мендіани; а ця бадьора весела жінка – бразильський горіх у шоколаді. Для Ґійома – вафлі в шоколаді; він їх акуратно з’їсть над блюдцем у своєму охайному холостяцькому будинку. Нарсіс любить трюфелі з подвійним вмістом шоколаду, а це значить, що за його суворою зовнішністю криється добре серце. Кароліна Клермон сьогодні ввечері буде марити про палений ірис і вранці прокинеться голодною й роздратованою. А діти… Шоколадні шишечки, кренделики, пряники із золотавою окантовкою, марципани в гніздечках з гофрованого паперу, арахісові льодяники, шоколадні грона, сухе печиво, набори безформних ласощів у коробочках на півкіло… Я продаю мрії, маленькі задоволення, солодкі
